Чума (збірник). Альбер Камю

про моє особисте життя. Дізналися, що нещодавно в притулку померла моя мати. Тоді розпитали людей у Маренґо, і слідчі почули, що я був «абсолютно незворушним» у день похорону матері.

      – Розумієте, – сказав адвокат, – мені трохи незручно питати про таке, але це питання дуже важливе. Коли я не знатиму, що відповісти, це буде вагомим аргументом для звинувачення.

      Він хотів, щоб я допоміг йому. Запитав, чи страждав я того дня. Це запитання вразило мене вкрай, і мені здалося, що я б страшенно бентежився, якби сам його ставив. Проте відповів, що певною мірою вже втратив звичку запитувати себе і що тепер мені важко поновити її. Я, безперечно, любив матір, але це не має ніякого значення. Усім здоровим людям властиве більше або менше прагнення смерті тих, кого вони люблять. Тут адвокат урвав мене і, здавалось, розхвилювався. Він примусив мене пообіцяти не говорити про це ні під час розгляду справи, ні зі слідчим. Далі, я пояснив йому, що маю таку натуру, що мої фізичні потреби часто беруть гору над моїми почуттями. Того дня, коли я ховав матір, я був надто втомлений і мені хотілося спати. Певною мірою я не зовсім усвідомлював, що відбувалося. Безперечно стверджувати можна тільки одне: я хотів би, щоб мати не вмирала. Але мій адвокат був незадоволений. «Цього не досить», – сказав він.

      Він замислився. Запитав, чи можна було б сказати, що того дня я перебував під владою своїх природних почуттів. «Ні, це неправда», – заперечив я. Адвокат так дивно глянув на мене, немов я пробуджував у ньому огиду. Майже злісно він сказав мені, що, хай там як, директора та обслугу з притулку заслухають як свідків, і «це може кепсько обернутися для мене». Я зауважив, що той похорон не пов’язаний з моєю справою, та він лише відповів, що я, мабуть, ніколи не стикався з правосуддям.

      Адвокат вийшов сердитий. Я хотів затримати його, пояснити, що я прагнув його прихильності, – не тому, щоб він краще захищав мене, а, якщо можна так висловитись, з цілком природних міркувань. Надто коли я бачив, що мої слова спантеличують його. Він не розумів мене і тому ставився трохи упереджено. Я прагнув довести йому, що я такий, як усі, точнісінько такий, як і будь-яка інша людина. Але користь від усіх моїх пояснень була надто мізерна, і я через лінощі відмовився від них.

      Незабаром мене знову привели до слідчого. Була друга година дня, і цього разу, незважаючи на тюль на вікнах, кабінет був яскраво освітлений. Було душно. Він посадив мене і з вишуканою ввічливістю повідомив, що «внаслідок збігу обставин» мій адвокат не зміг прийти. Але я маю право не відповідати на його запитання й почекати, поки мій адвокат матиме змогу допомогти мені. Я сказав, що можу відповідати й сам. Він натиснув ґудзик на столі. Увійшов молодий секретар і сів майже за моїми плечима.

      Я і слідчий зручно вмостились у фотелях. Допит почався. Спершу він розповів, що про мене кажуть, ніби я мовчазної та замкнутої вдачі, і хотів знати, що я про це думаю.

      – Це тому, що я ніколи не мав що сказати. Тож я й мовчав, – відповів я.

      Слідчий усміхнувся, як і першого разу, погодився, що це найкраще з міркувань,