Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.

      У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.

      Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:

      – Пане Кемлич! А де мої коні?

      – О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод – більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.

      – Може й таке трапитися, – погодився пан Кміциц.

      Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.

      – Льох відвалили, – повідомив Дам’ян.

      – Гаразд, – втішився старий Кемлич, – піду принесу меду.

      Тут він багатозначно глянув