Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!

      – Пароль?

      – Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете – вірте, не хочете – ваша справа!

      – А удвох можна?

      – Можна!

      За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.

      – Що за дідько! – буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.

      – Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це наші люди!

      Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.

      Пан Анджей висунувся вперед.

      Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.

      – А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи він часом не поліг?

      – Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? – заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.

      Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.

      – Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував він.

      – Ісусе! О, солодкий Ісусе! – і собі заголосив стариган. – Та це пан Кміциц!!!

      Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.

      – Га! Такі з вас сини! – зронив, усміхаючись, пан Анджей. – То ви з ґарлачa мене вітаєте?

      Тут дідуган схопився і став репетувати:

      – А щоб вас усіх! Аби вам добре було!

      Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

      – На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

      – Та це батько і стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

      – Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!

      – Це я, власною персоною! – засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.

      – О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..

      Тут чоловік звернувся до синів:

      – Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!

      – Дайте, батьку, ключа від колодки! – сказав один із синів.

      Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.

      – Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам вип’єш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!

      – То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич?