Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

тепер що?

      Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину – то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.

      Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, – і заволав глухим від нестями голосом:

      – Помсти! Помсти!

      Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:

      – Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!

      Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:

      – Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..

      Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.

      – Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!

      Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.

      Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.

      – Що там? – спитав жовніра, котрий стояв на порозі.

      – Постріл, пане полковнику!

      – Де Сорока?

      – Поїхав листи шукати.

      – З якого боку стрельнули?

      Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.

      – Звідти!

      У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.

      – Пильнуй! – наказав пан Кміциц.

      Але зі заростів з’явився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.

      Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.

      – Що там? – спитав пан Кміциц.

      – Купа люду йде! – відповів Сорока.

      Розділ II

      Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.

      – Скільки їх там є? – уточнив пан Кміциц.

      – Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, – відрапортував Сорока.

      – Для нас це добре! Вони нас не здолають!

      – Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

      – Ще буде на це час. Пильнуй!

      Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.

      – Із ґарлача стрельнули! – припустив пан Кміциц. – Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.

      Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:

      – А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами