Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

кроками за вікном і почулися два голоси:

      – А що ви думаєте, пане вахмістре, куди звідси поїдемо?

      – Чи я знаю?! – засумнівався Сорока. – Поїдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий під шведською рукою стогне.

      – А це правда, що його всі покинули?

      – Але його Господь Бог не покинув.

      Пан Кміциц рвійно схопився з тапчану, його обличчя було світле та спокійне. Він пішов на вихід і, розчахнувши двері від сіней, наказав жовнірам:

      – Коней мати напоготові, в дорогу час!

      Розділ III

      Одразу ж рух зробився між жовнірами, котрі радi були вже виїхати з лісу в далекий світ, тим більше, що боялися ще погоні з боку Богуслава Радзивіллa. Старий Кемлич пішов до хати, зметикувавши, що пан Кміциц буде в ньому мати потребу.

      – Ваша милість хоче їхати? – спитав ідучи.

      – Саме так. Ви виведете мене з лісу. Знаєте тут усі місцини?

      – Знаю, я тутешній. А куди ваша милість хоче їхати?

      – До людей короля.

      Дідуган відступив здивовано.

      – Матінко Божа! – зойкнув він. – А до котрого короля, ваша милосте?

      – Та не до шведського ж.

      Пан Кемлич не лише не заспокоївся, а й почав хреститися.

      – То ваша милість, мабуть, не знає, що люди кажуть, що король у Сілезії сховався, бо його всі покинули. Навіть Краків в облозі.

      – Поїдемо у Сілезію.

      – Але як через шведів пробратися?

      – Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбаці, чи пішки, байдуже, лише б пробратися!

      – Та це купу часу забере.

      – Часу маємо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

      Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що є якась особлива і таємнича причина цього наміру пана Анджея, й одразу ж тисячі припущень зароїлося в його голові. А що жовніри пана Кміцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нічого не сказали ні старому, ні його синам про викрадення князя Богуслава, то найвірогіднішим здалося йому припущення, що, мабуть, князь віленський воєвода висилає молодого полковника з якоюсь місією до короля. Переконувало його в цій версії особливо те, що він визнавав пана Кміцицa найгарячішим однодумцем гетьмана і про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератів рознесли про це звістку по всьому Підляському воєводстві, створюючи панові Анджею славу недолюдка та зрадника.

      «Гетьман посилає довірену особу до короля, – міркував дідуган, – бо з ним примиритися хоче і шведів покинути. Мали б йому вже набриднути їхні накази. Для чого б іншого його посилав?»

      Старий Кемлич недовго мізкував над вирішенням цього питання, бо йшлося йому зовсім про що інше, а саме про те, яку б вигоду міг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо він слугуватиме пану Кміцицу, то слугуватиме водночас і гетьману, і королеві, тому не залишиться без щедрої винагороди. Милість таких панів придасться також, якщо б довелося за старі гріхи відповідати. До всього цього таки буде війна, країна повстане, а тоді здобич сама втрапить у руки.