Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.

      Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

      – Але ж я дурень! – сказав він. – Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.

      Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.

      – На дорогу? Але ж там князь і погоня.

      «П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. – Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».

      Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.

      У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:

      – Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

      Сорока піднявся на тапчані і дослухався, але хворий, зойкнувши раз і ще раз, засинав, а потім знову прокидався і кликав:

      – Олюнько! Олюнько, не гнівайся!..

      Лише близько півночі він повністю заспокоївся і міцно заснув. Сорока також задрімав, але скоро його розбудив тихий стукіт у двері оселі.

      Досвідчений жовнір розплющив очі негайно ж і, схопившись на рівні ноги, вийшов із хати.

      – А що там?

      – Пане вахмістр, смолокур утік.

      – До ста чортів! Та він нам сюди розбійників приведе. А хто його пильнував?

      – Білоус.

      – Я пішов із ним напоїти наших коней, – виправдовувався Білоус. – Наказав йому відро тягнути, а сам шкапу тримав.

      – І що? У криницю стрибнув?

      – Ні, пане вахмістре, лише поміж колод, що їх біля криниці купа лежить нарубаних, і в корчі. Я впустив коней, бо хоч би й розбіглися, то тут є інші, і побіг за ним, aлe в першому ж долі застряг. Ніч, темно, лобуряка місце знає, то й помчав. Трясця його матері!

      – Наведе він нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..

      Вахмістр змовк, але за мить продовжив:

      – Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якої миті банда надійти може.

      І подаючи приклад іншим, сам засів на порозі халупи з мушкетом у руці, жовніри ж посідали біля нього, то балакаючи між собою тихцем, то підспівуючи впівголоса, то прислухаючись, чи поміж нічних відголосів бору не вчується тупіт і фиркання коней, що наближаються.

      Ніч була погожа та місячна, але галаслива. У лісових глибинах кипіло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грізні ревіння оленів. Відголоси