Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, – зауважив Білоус, – бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

      – Тепер втішайся, що на нього не кинувся.

      – А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.

      – Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.

      – Та що тут балакати, – промовив Білоус, – краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник – і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.

      – Довіримо душі Богові, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий і тут дорогу покаже.

      – І без нього він довгі має руки, це такий пан…

      – Цить! – обірвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.

      Жовніри замовкли та нашорошили вуха. Неподалік чітко чулися якісь важкі кроки, під якими опале листя шелестіло дуже голосно.

      – Коней чути, – шепнув Сорока.

      Але кроки стали віддалятися від хати, аж тут пролунало грізне ревіння оленя.

      – Це олені! Оленицю закликають або один одного лякають.

      – В усьому лісі свято, наче Сатана шлюб бере.

      Люди знову замовкли й уже задрімали, лише вахмістр підіймав часом голову та прислухався якусь хвильку, після чого голова падала чоловікові на груди. Так минула година і друга, аж урешті найближчі сосни з чорних зробилися сірими, і верхівки біліли щораз більше, наче їх хтось розтопленим сріблом намастив. Оленячі рики замовкли і цілковита тиша запанувала в лісовій гущавині. Повільно сутінки почали переходити у світанок, біле світило взялося одягатися в рожеві та золоті шати, аж нарешті настав справжній день і освітив потомлені обличчя жовнірів, котрі спали міцним сном під хатою.

      Раптом двері розчахнулися, пан Кміциц з’явився на порозі й загукав:

      – Сороко! Вставай!

      Вояки схопилися на рівні ноги.

      – Заради Бога, чого ваша милість уже на ногах? – здивувався Сорока.

      – А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати і за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

      – Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише білого дня.

      Молодик оглядівся навколо.

      – Де ми?

      – В лісі, пане полковнику.

      – Це я бачу. Але що це за халупа?

      – Цього й самі не знаємо.

      – Ходімо за мною! – наказав пан Анджей.

      І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.

      – Слухай, – звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, – то це князь