Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.

      – Чи, може, скінчилося вже наше щастя? – бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.

      Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.

      Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:

      – Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.

      – Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.

      – То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!

      За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.

      – Хто живе в цій хаті? – спитав дорогою.

      – Пани мешкають.

      – Як їх називають?

      – Цього мені не можна сказати.

      – Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! – Шановний пане, – відповів смолокур, – якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?

      – Це правда! А багато цих панів?

      – Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.

      – То це шляхта?

      – Звісно ж, шляхта.

      – І тут мешкають?

      – Часом тут, а часом Бог зна де!

      – А ці коні звідки?

      – Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!

      – Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?

      – Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.

      – А що з кіньми роблять?

      – Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.

      Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.

      – Світи! – наказав Сорока.

      Чолов’яга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:

      – Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські… А цей валах – німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?

      – Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.

      – То твої пани з весни коней приводять?

      – Ні,

1

Dictum (лат.) – заява.