Край битого шляху. Роман Іваничук

Я хотів порадитися з вами. Можливо, ви й не знаєте, Шльонськ жахливо германізують. І ось я думаю, що за допомогою цих матеріалів…

      – Добродію, не хапайтеся відразу за політику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матеріал. Чого вам ще не вистачає?

      – По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потім – керівника.

      – Я згоден бути вашим керівником.

      Обидва замовкли. Антін у душі погодився з професором. Справді, спершу треба розжувати матеріал. Аудієнція закінчувалася. Хотів уже підвестися, коли професор вибачився і вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

      – Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повірте, що це від щирого серця…

      Антін не зрозумів.

      Мохнацький сягнув у кишеню і вийняв звідти пачку банкнотів.

      – Отут декілька злотих… Візьміть, прошу вас, Кривдо.

      – Що ви, професоре! – спаленів Антін і рішуче одвів його руку.

      – Я не хотів вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацію.

      – Дякую, щиро дякую, – прошепотів Антін. – Але я не візьму. Мала ціна мені, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я іншої допомоги у вас прошу.

      – Гаразд. Хай буде й так. Залиште мені свою адресу на всяк випадок.

      Уже сутеніло, коли Антін вийшов від професора.

      Професор повів Антона за веранду.

      – Ви не маєте бажання оглянути мій садочок?

      – Боюсь, що і так забрав у вас багато часу. Але на квіти…

      Через парканець вихиляли чепурні голівки кучеряві жоржини – білі, червоні, рожеві.

      – Це моя доня їх плекає, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неї. А вона, напевно, в садочку. Ходімо.

      Антін тяжко перевів подих. Ні, він не забув про неї. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся і бажав: ось-ось у відхилених дверях спальні так, як тоді, покажеться чорноволоса циганочка, привітається, всміхнеться й збентежено опустить очі. Але Юля не виходила, і в серці Антона, мов обірвана струна, скрутився біль, коли він покидав кімнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить її… Підходили до хвірточки, а там – вона між квітів.

      І саме цієї хвилини крізь кущі високих жоржин Антін побачив дві постаті. Одна – висока, в світлому костюмі, друга – в білому платті, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профіль силуетом вималювався на оранжевому прузі неба. Дівчина віднімала руки з долонь юнака.

      – Будьте чемні, Владеку, – почувся шепіт.

      Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

      Антін, блідий і зніяковілий, ледве вимовив:

      – Іншим разом, професоре. На добраніч.

      Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антін уже зник за ворітьми.

      Юля почула за парканом батьків голос і ще чийсь знайомий. Крізь кущі побачила Антона, який різко повернувся і поспішив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвіртки і, не помічаючи батька, покликала:

      – Антоне!

      Але Антін не чув.

      Юля не зважала на