Край битого шляху. Роман Іваничук

Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…

      Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

      Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.

      Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?

      – Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.

      Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?

      Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.

      В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.

      Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.

      І п’янко пахли васильки…

      IІІ

      Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.

      З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.

      Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.

      Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.

      Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.

      – Панові до кого?

      – Ви мене не впізнали, мабуть?

      – Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.

      – А на кафедрі славістики?

      – Та ви пройдіть подивіться.

      Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.

      «Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.

      Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

      Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.

      – Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз