Край битого шляху. Роман Іваничук

поправляючи непокірне волосся.

      – Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонізацію українців. Ця справа тобі чужа. Але ж бачиш, тій самій владі, яка полонізує українців, зовсім байдужа доля власної нації. Задумайся: чому? Чому твому батькові не чужий був я, українець, а Костельніцькому, наприклад, зовсім чужі сілезькі селяни-поляки? Хіба не ясно тобі, що санаційному урядові немає ніякого діла, крім зиску, до тих, хто трудиться, незалежно від того, якої вони нації?

      – Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаєш комуністичну прокламацію. Знаєш… це мене починає лякати.

      – Не бійся, я не комуніст. Але вони мають цілковиту рацію. Я не збираюся піднімати революцію. Можна знайти інші шляхи боротьби. Ми люди науки. Ми могли б наукову діяльність спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патріот. Мені здається, що коли б ти зрозумів трагедію національної загибелі поляків, тебе діткнуло б горе інших пригноблених націй… Ну, якого біса посміхаєшся, амебо!

      – Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семінарі отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.

      – Дурного реферата не хотів зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нічого не зробив, але ти навіть не маєш бажання. Загрів місце на кафедрі, ходиш по п’ятах за Мохнацьким і ждеш від нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесної варти в Мосьціцького, а асистент на кафедрі славістики? Які фатальні помилки бувають у нашому житті!

      Владек не сердився. Він звик віддавна до таких Антонових вибухів. Тепер його цікавило чи, може, насторожувало тільки одне: буде Антін писати дисертацію чи ні?

      – Не знаю, – відмахнувся Кривда, як від набридливої мухи. – Дисертацію вже ти пиши, щоб швидше відібрати крісло в Мохнацького.

      – Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.

      – Голодний як вовк, це правда…

      – А в кишені ні гроша…

      – Як у турецького святого.

      – Тоді ходімо в кнайпу. Відірвемося трохи від питань науки й поговоримо про життя. Воно іноді буває цікавіше, ніж твої наукові теревені.

      – Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виїхав нікуди, вдома?

      Владек різко повернув голову.

      – А тобі він навіщо?

      – Мушу з ним поговорити. Це ще єдина розумна людина на цьому світі.

      – Добре, я сьогодні скажу йому, і він буде завтра на кафедрі.

      Антін посміхнувся:

      – Боїшся. Страх тут нічого не допоможе. Те, за що боїшся, залежить, мабуть, не від нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогодні. То як, ідемо чи, може, роздумав?

      Із удаваною байдужістю Владек поплескав Антона по плечу.

      – Уявляю собі, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарієш.

      Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеїлася, і від цього обом було ніяково. Владек занепокоєно роздивлявся по вулиці і, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антін нічого не знає про смерть матері. Згадав і про зустріч з Оленкою. Глянув на Антонів профіль і заспокоївся: