Край битого шляху. Роман Іваничук

написано: «4». Вікно низько, майже біля землі. Одно світилося, друге, з відчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Маційова. З цікавістю приглядалася до гарненької панночки, лукаво посміхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!

      – Антося немає… Він до якогось там професора ходив та звідти повернувся. А оце хвилину тому вибіг кудись. Почекайте в кімнаті, він швидко повернеться.

      – Ні, ні…

      Юля полегшено зітхнула, коли стара зачинила двері. Швидко написала записочку і кинула її через кватирку з надією, що Антін прочитає і прийде.

      IV

      За вікном темрява, і в кімнаті не горить світло. Антін щойно повернувся від Мохнацького.

      – Ви не хворі, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввічливо-боязкий голос Маційової.

      – Ні, я здоровий.

      Пітьма злодієм крадеться в хату і давить. Розповзається по підлозі, лиликом тріпотить у кутку за етажеркою.

      Антін не включає світла, хоч воно йому таке потрібне. Він ще трохи полежить на ліжку і встане, щоб працювати. Навіть лічить хвилини, хоч знає, що сьогодні за роботу не візьметься.

      «Треба чи не треба?»

      У пліснявому куті біля вікна – шафа й етажерка, повні книжок. Це – пісні обіди, лекції в тупуватих паничів-гімназистів, це недоспані ночі на товарній станції, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.

      Чотири давно не білені похмурі стіни, запилючене вікно, більмом звернене на захаращене сміттям квадратне подвір’я, запах брудної білизни з пральні, що навпроти, – це весь його комфорт.

      Але донині все було байдужим. А зараз, хоч і темно, Антін бачить, і злість – неясна і пекуча – всякла в свідомість, як сіль у рану, і тому він не хоче світити.

      А в темряві ще важче.

      «Жертва науки, аскет, монах», – глузує із себе, ятрить болюче місце, як дуплавий зуб, але від цього не легшає.

      Антін сьогодні глибоко відчув свою самотність. Що з того, що він горить, думає, добивається знань, відмовляючи собі у всьому? Що з того, що останні гроші витратив у Сілезії? Гроші… Не тільки гроші, щастя своє втратив, що само просилося йому до рук. Тепер він напише дисертацію, але та, яка розігнала б оцю пітьму, зігріла, зрозуміла, допомогла, стоїть біля Владека й шепоче до нього. Владек чує її дихання, стискає її руку. А він, Антін, – самотній. І така ж одинока Маційова.

      Зі всіх, кого знав Антін у житті, з усіх, хто, як мати, міг бажати йому добра, з усіх, хто любив його, він міг би назвати одну людину – Маційову. Вона кривиться, коли Антін називає її добродійкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то він віддає його повністю їй. Своїй добрій неназваній мамі.

      Тихо ступає вона за стіною, стара, згорблена, покликана на світ хіба що для мітли та для відкривання брами запізнілим з гулянки паничам. Ходить і зітхає. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Більше нічого вона не може зробити, але це зітхання наче полегшило його біль, коли він повернувся від професора, втік від двох силуетів, випадково побачених у садку.

      Антін хотів би признатись їй у всьому, щоб до решти розділити горе, але… Хіба в неї свого замало?