Край битого шляху. Роман Іваничук

прикро було б казати йому правду. Тепер він знає, що робити.

      Напахчений, гарний і шляхетний, він прийшов після довгого часу до Юлі. Вона не зраділа його появі, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всіх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осінні дні, відриваючи один за одним календарні листки – тихо, мляво, спокійно. Антін не приходив. Спочатку нетерплячка, потім ображена гордість, врешті, тупа байдужість зморювали душу дівчини. Запитувала себе, чи справді любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як і сам Антін. Професор часто згадував Кривду. Юля тоді насторожувалася, але довідувалась тільки про одне: дивний Кривда знову зник. Що він задумав? І завжди Мохнацький закінчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обідрана. Але здивує всіх нас».

      Владек почав приходити до Юлі щодня. Він брав її за руку й говорив про свої почуття. Юля немов не чула його палких освідчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував їй вийти за нього заміж.

      «Батько погодився? А вона що, батькова власність, річ, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

      Схопилася. Наїжена і гнівна, з огидою дивилась на Владека.

      – Ідіть… Ідіть! І не приходьте більше!..

      Кузьмінський повертався розбитий, пригнічений. Ішов бічними вуличками, щоб не зустріти нікого із знайомих.

      Юля стала мовчазною й дратівливою. Це привернуло увагу професора. Ніжна і навіть насмішлива в розмові з батьком, сповнена романтики і фантастичних мрій, співуча, по-ніжному дбайлива й закохана у квіти й музику – таку любив і такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

      Від якогось часу Юля почала замикатись у своїй кімнаті, і професорові не раз доводилося довго просити, щоб вона відчинила двері чи відізвалась.

      – Чим ти займаєшся? – питав суворо.

      Здебільшого мовчала, мовчки показувала на музичну літературу або коротко відповідала, що готується з теорії.

      Це турбувало Мохнацького. З кімнати Юлі часто долинали не монотонні звуки складних гам, а якісь невідомі мелодії або улюблена материна пісня «Пасла Касєнька круфкі двє…», а деколи її власні імпровізації – тужливі, уривчасті, як схлипування.

      Професор вирішив поговорити з дочкою. Почав з докорів. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск її чорних очей і виструнчена, незалежна поза робили її далекою, майже чужою.

      – Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як міг, лагідно.

      – А я не хочу говорити, татку, – відповіла жорстко, не дивлячись йому в очі.

      – Як ти смієш так відповідати? – сторопів професор.

      – Татку, я прошу тільки одного: не стеж за мною, не перевіряй, чи я дома. Я цього не хочу.

      – Але ж я твій батько! Як ти можеш розмовляти зі мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хіба я не відповідаю за кожний твій крок?

      Юлині губи склалися в глузливу гримасу.

      – Я вже сама можу відповісти за свої вчинки. Ти забуваєш, татку, що я доросла.

      Професор глянув на дочку, ніби побачив її вперше. І справді… Коли це все сталося? Адже