Край битого шляху. Роман Іваничук

Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антін з селянської родини. Тепер огида стрясла його тілом на згадку, що з цими людьми він лежав на одній постелі, їв з однієї тарілки. Ні, Владек готовий і зараз зробити їм добро, але визнати їх собі рівними було над його сили…

      «Відірви, відірви руку, поки не пізно, щоб не довелося відрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельніцького. Владек схопився з-за столу.

      – Ти чого так швидко? – підняв голову Антін.

      – Ах, пробач, – знітився Владек, ховаючи в нещирій усмішці своє збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

      – То йди, – Антін не підводячись подав руку.

      Владек вибіг з кнайпи, як із кімнати, сповненої чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч і доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юності. Шкода. Але й немає тепер суперника. Бо хто він? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепані, обличчя посиніле од вітру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядає вітрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто він, чому тоді любив його? Може, й любив – за розум. Але все моє нутро бунтується проти бруду й розпусти. А він саме цей гріх несе в свому роді, і тому в мене немає супроти нього більш ніяких обов’язків!»

      З відчуттям полегкості, що раз і назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опікуном, а останнім часом серйозним суперником, зі злобною втіхою, що має чим перегородити Антонові дорогу до Юлі, Владек не йшов – просто біг до Мохнацького. До Юлі. Не знав, що скаже їй, але мусив сьогодні її побачити. Може, для того, щоб оберегти цю ніжну істоту від дотику, навіть від погляду долею проклятого Антона. «Це не егоїзм, не безсердечність, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую її, Юлечку…»

      Застав Юлю в садку біля квітів. Привітався, відчинив хвірточку і зупинився.

      «Це втілення найпрекраснішого, що є на цьому світі», – подумав Владек. Хіба зможе він хоч би натякнути їй на такий бруд? Ні, він мусить тільки відгородити її своїм коханням. А це вдасться, уже вдається.

      …Мохнацький зняв окуляри й довго не міг упізнати свого колишнього студента. Приглядався.

      – Ви – Кривда? Але чому такий змарнілий? Що з вами? – схопився з канапи й підійшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашої політики! Але чому ви не зайшли до мене? Я зміг би вас влаштувати у філії державної гімназії…

      – Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антін професора. – Я з дороги і тому… такий, – зніяковіло показав на костюм. – Пробачте за мій вигляд, але в мене невідкладна справа. Я просто з Шльонська…

      Професор не дочув.

      – Звідки?

      – Із Шльонська, професоре, – уже усміхнувся Антін.

      – Це справді? Як?

      – Поїздом, пане професор.

      – Та знаю, що не пішки, але… Ну, ходіть ближче.

      Зайшли в кабінет професора. Мохнацький пересунув на столі папери