Название | Край битого шляху |
---|---|
Автор произведения | Роман Іваничук |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо) |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 1962 |
isbn | 978-966-03-7941-1 |
Антона завжди тривожила й діймала пісня. Він чув пісні у дитинстві від матері, сам їх співав, чув їх, веселих, а іноді до сліз тужливих у горах, і завжди вони залишали в серці слід, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадійно болісна – вдарила хвилею в Антонові груди, розкрила затягнуті полудою очі і дала збагнути, що її творцям не допоможе його наука. Навіть не дійде до них. Вона прошелестить листками під пухлими пальцями вчених, промайне перед їхніми вицвілими очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…
Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.
Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.
Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.
Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»
А дзвінок деренчав.
«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».
Вибіг у коридор і сказав до Маційової:
– Мене нема дома, я кудись поїхав.
Чув, як Владек спитав здивовано:
– Знову поїхав? Назавжди?
У Владековому запитанні звучала нотка радості.
«Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.
Владек повертався від Антона збуджений, але заспокоєний. Все! Він сьогодні освідчиться Юлі. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким і має від нього, так би мовити, батьківську згоду. Ця розмова відбулася-таки на початку семестру.
Часто після роботи Мохнацький любив поговорити на теми, які зовсім не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворі зима, влітку – про рибальство, притому він ніколи не рибалив і не полював. Владек радо підтримував такі розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справді так було. Мохнацький іноді згадував покійну дружину, а тоді обов’язково говорив про Юлю – її копію. Владек пожвавлювався, і професор помічав, що його асистент не байдужий до Юлі.
Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому він не заходить, що з ним. Він же привіз