Край битого шляху. Роман Іваничук

насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…

      І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?

      …Владек байдужим тоном відповів:

      – Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…

      З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.

      – Що сказала?

      – Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.

      – Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.

      Владек голосно засміявся.

      – Я давно говорив тобі: не втікай від компанії панянок. Ти б вивчив їхні вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню і подумав: ангел з неба!

      Антін блиснув очима.

      – Якщо кохаєш її і так говориш, ти – цинік.

      Антона вже не цікавило, яке враження справлять його слова на Владека. В згадці виникли Юлині темні очі, сповнені подиву й жаху від його грубих слів. На нього дивився тепер отой нерозуміючий погляд, такий, як тоді, коли він розповідав про своє життя, в дотику відчув холодні руки. Маревом майнула в згадці тиха зоряна ніч… Галузка бузку заслонила її обличчя, а звідкись раптом з запахам жасмину і її волосся долинули слова: «Антосю… Антосю…»

      Та невже це все було примхою? А він, чого він тільки не леліяв у своєму серці, вертаючись до Львова! Антін не писав листів. Пробувши довгий час із самим собою, він зрозумів, що листів писати не можна, що треба їй віч-на-віч розповісти. Кожну ніч засинав, кожний ранок будився з думками про неї… І от приїхав. Боже, яке це все підле! Та ні, ні! Ті очі, ті палаючі цікавістю й чистотою очі не можуть бути фальшивими! Це неправда!

      Підвів важкий погляд на Владека, а коли побачив, що той починає ніяковіти, спитав хрипко:

      – Мохнацького нема?

      – Ні, він на урльопі.[8] Інколи приходить на кафедру. А в мене приємні новини, Антосю, – заговорив швидко, радий, що тема розмови змінилася. – Просемінар буду вести.

      – Ти зробиш кар’єру. В тебе це виходить.

      Владек нарешті поцікавився, де був Антін. Так, ніби щойно помітив його несподівану появу.

      – Та кажи ж, звідки ти приїхав такий страшний?

      – Із Шльонська.

      Ця спокійна відповідь здивувала Владека до сміху.

      – Що ти плетеш? Здурів?… То ти таки поїхав після тієї розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тільки ти здатний. Ти фанатик, слово честі. Тож розповідай, це дуже цікаво. – Владек запалив цигарку.

      Кривда не квапився оповідати. Він, здавалося, й не чув Владекових слів.

8

У відпустці.