Край битого шляху. Роман Іваничук

з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гіркоти й запікалось у серці. Хотілося з ким-небудь поговорити.

      Брів алеєю парку без мети. Вечір теплим леготом омивав лице, шелестів у складках шовкової сорочки. Владек ішов і йшов не оглядаючись.

      Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.

      – Налякала вас?

      Біля нього стояла молода дівчина в білій блузочці без рукавів, з великим декольте. В мерехтливому світлі електричних лампочок обличчя її здалось незвичайно вродливим. Довгі вії піднялись, і з-під них кокетливо зиркнули великі очі. Рукою поправила густе пухнасте волосся, ніби ненароком розстебнула ґудзик на блузочці, відкриваючи повні груди.

      – Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством і подався далі, але дівчина не відставала.

      – Пан надто суворий, – засміялась, ставши перед ним у визивній позі.

      Владек тепер пильніше придивився до її свіжого, ще не зіпсованого фарбою обличчя, повних губів. Йому не вірилось, що перед ним стоїть продажна жінка. Довго вдивлявся в її ясні очі.

      – Подобаюсь, так? – промовила тихо дівчина. – То ходім. До мене.

      Владек пішов поруч з нею. Самотність змусила його йти з цією людиною. Він обняв дівчину за стан, пригорнув до себе її струнку постать, і вони сховалися в темряві.

      Владек більше не промовив ні слова. Щось заклекотіло в грудях і розлилося по тілу. Забулося все. Образ Юлі, що досі невідступно йшов його слідом, відлетів, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матері. Тут була тільки вона, ця незнайома дівчина, і тільки її він зараз бажав. Сама доля послала її в такий час, щоб допомогти все забути.

      – Як називаєтесь?

      – Оленка… Або Геля.

      У маленькій кімнаті на передмісті було убого, але чисто. Столик, дзеркало і ліжко, застелене білосніжним простирадлом з мереживом.

      – Ви тут живете?

      – Ні. Я перелітна птаха. Цю кімнату наймаю тимчасово. За стіною моя господиня.

      Оленка стояла перед ним у розстебнутій блузочці, нерішуча. Тепер при світлі Владек помітив на її гарному обличчі передчасні зморшки біля очей.

      – Скільки вам літ?

      – Двадцять два, мій пане.

      Біль защемів у грудях хлопця. «Двадцять два роки, – подумав з жахом, – і вже така…» Тепер він пошкодував, що пішов з нею. Чому він пішов з цією жінкою? Відомстити Юлі чи скористатися з нагоди? Чи, може, для того, щоб забути про матір на смертному одрі? Збентеження і почуття огиди охопило його. Він глянув на дівчину, глянув не з презирством, швидше зі співчуттям, і хотів повернутись, щоб вийти, коли його погляд зустрівся з її очима, глибокими, повними смутку.

      Владек був вражений: вона не кокетувала, вона милувалася його зовнішністю і стояла по-дитячому несмілива.

      – Який ти гарний… – прошепотіла. – Я ще не мала таких.

      Ці слова знову відізвалися болем у Владековому серці. Він узяв її личко в долоні і з жалем заглянув у вічі. Тоді дівчина пригорнулась до нього, як безпорадна дитина до матері, як сирота, спрагла чужої ласки й любові.

      – Ти давно так? – спитав.

      – Не