Край битого шляху. Роман Іваничук

хто вас виховав.

      Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.

      – Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.

      – Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.

      – Не розумію пана.

      – Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.

      – Це мене не стосується.

      – Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.

      Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.

      – За що ви ненавидите Антося?

      – Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.

      – Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?

      – Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»

      Владек здригнувся.

      – Вам це відомо?

      – Нам усе відомо.

      Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.

      – Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.

      Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.

      Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.

      Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.

      Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.

      – Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.

      – Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?

      – Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.

      – Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?

      – Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!

      Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.

      – Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.

      Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем.