Край битого шляху. Роман Іваничук

повідомила.

      Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:

      – А панна Юля дома?

      – Дома. Книжку читає.

      – Скажіть, що до неї гість.

      Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.

      Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.

      Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.

      – Добрий день… Це ви мене кликали?

      Владек знітився від її холодного тону.

      – Я… Я до професора прийшов у службовій справі.

      – Татко відпочиває.

      – А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?

      – Читаю.

      – Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…

      – Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?

      Владек прояснів.

      Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.

      – Не люблю так.

      – Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?

      – Ви дуже самовпевнені, пане Владек.

      – І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?

      – Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?

      – О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?

      – Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?

      Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.

      – Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.

      – Як це – зник? Куди?

      – Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.

      – А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.

      – Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!

      Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.

      – Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.

      Зупинилася.

      – Вертаймося. Пройшлися, і досить.

      – Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.

      – Не знаю… А чому ви так думаєте?

      Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.

      – Далі не підете?

      – Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.

      – Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.

      – Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.

      – Завтра