Козацький міф. Сергей Плохий

публікацією «Історії русів». Відбуваючи солдатчину, він написав Осипу Бодянському з каспійських степів з проханням надіслати примірник журналу. Бодянський надіслав, і восени 1854 року Шевченко з радістю дякував: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!».[82] Попри царську заборону, Шевченко писав і малював, і тепер він працював над повістю «Близнецы». Головний герой твору, дворянин козацького походження на ім’я Никифор Федорович Сокира, був великим шанувальником «Історії русів».

      Шевченко писав, що на його почуття найбільше вплинули описи кривд, заподіяних Україні численними ворогами. «Никифор Федорович несколько раз прочитывал ее, – писав Шевченко про “Історію русів”, – но до самого конца ни разу. Всё, всё: мерзости все, бесчеловечия польские, шведскую войну, Биронового брата, который у стародубских матерей отнимал детей грудных и давал им щенят кормить грудью для своей псарни, – и это прочитывал, но как дойдет до голштинского полковника Крыжановского, плюнет и закроет книгу, и еще раз плюнет».[83]

      На відміну від Шевченка, який і в каспійському засланні зберігав вірність ідеалам юності, мало хто з його київських друзів по Кирило-Мефодіївському братству продовжував захоплюватися «Історією русів» у 1850-х роках. Публікація Бодянського удоступнила текст не лише українським патріотам, а й усім науковцям імперії, і багато хто висловлював сумніви в надійності цього історичного джерела. Пантелеймон Куліш, колишній палкий шанувальник «Історії русів», перейшов у табір скептиків. Через два роки по тому, як Шевченко закінчив «Близнецов», Куліш писав про особливості «Історії русів»: «З Кониського зняли святу мантію історика. Він показався по-перше фанатиком-істориком України, що з любови до неї не щадив усупереч правді ні Польщі, ні московської держави, – по-друге незвичайно талановитою людиною, поетом літописних оповідань і вірним малярем подій тільки в тих випадках, коли в нього не було загаданої собі наперед думки».[84]

      За переоцінкою твору Кониського стояло не тільки незадоволення Куліша якістю його історичних даних. Куліш з Миколою Костомаровим усвідомили, що рукопис, яким вони колись захоплювалися, дуже далекий від їхніх ідеалів народництва і загальної рівності. Як політичні мислителі і літератори, Куліш з Костомаровим відводили першорядну роль народним масам і протиставляли їм шляхтичів-консерваторів.

      Для автора «Історії русів» народні маси, навпаки, були рабами варварських звичаїв і забобонів. Що єднало автора «Історії русів» та колишніх кирило-мефодіївців, так це захоплення козацькою історією і глибокий патріотизм. Коли Куліш з Костомаровим усвідомили, що «Історія русів» суголосна лише національному елементу їхнього світогляду, чари цього тексту минули.

      Останнім могіканином старих поглядів лишався Тарас Шевченко. Завдяки колосальній популярності творів поета саме його інтерпретація «Історії русів» перемогла

82

Шевченко Т. Г. Лист до О. М. Бодянського (3 листопада 1854 р., Новопетровське укріплення) // Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: У 12 т. / Ред. В. Л. Смілянська. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. – С. 85.

83

Шевченко Т. Г. Близнецы // Там само. – Т. 4: Повісті. – С. 25.

84

Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). – Львів – К., 1939. – С. 37.