Чужинець. Сімона Вілар

кичку[23], струснула рудою косою.

      – Прийми, Ясенко, – подала їй Карина горщик із розтопленим салом.

      Надворі мороз лютий, а Ясенці як мати вродила бігати по холоду до першої зорі, виганяти геть із Мокошиної П’яді Коров’ячу Смерть. Хоча подейкують, що бабське плем’я в гонитві за Коров’ячою Смертю так розпалюється, що й холоду не відчуває. Та все ж Ясенці поберегтися не завадить – молода ще, не народжувала.

      Проте Ясенка не стала лагіднішою від уваги чоловікової небоги.

      – Що, прислужитися намагаєшся, провину чуєш? Усім відомо, що Кара кого завгодно зведе зо світу, а сама далі піде, подолу не замочивши, очей безсоромних не…

      – Та вгамуйся вже, бабо дурнувата! – украй розсердився Збуд.

      Карина ж не гнівилася, не кривдувала. Просто дивилася величезними очима кольору дощових хмар. Люди казали – погляд у неї справді князівський, та й манера гордовито тримати голову вельможна. Така, що навіть норовлива Ясенка не витримала, відступилася, тільки буркнула щось ображено. Мовляв, усі проти неї: і Кара, і рідний чоловiк, і пасинки, які тільки й робили, що реготалися, сидячи на лежанках та чекаючи, коли молода мачуха на гін піде. Ясенка раптом відчула злість, та таку, що й напій для бадьорості пити не треба. Ну що ж, коли їм так весело, то вже й вона повеселиться. І швидко, просто на очах у чоловіка і пасинків заходилася роздягатися, скинула тілогрійку, різким рухом задерла поділ сорочки, зняла через голову.

      Збудові сини, урвавши регіт, пороззявляли роти. Навіть маленький Бусько, що був уже задрімав, підвів голову. А старші… Вони вже з дітей вийшли, парубки, он Каплюша сам у ніч на Купала дівок по кущах валяв. А тут молода мачуха вся перед ним, ач яка ладна, з круглими великими персами, міцним животом молодухи, що не знала родива, з рудуватим пушком поміж крутими молочними стегнами.

      – Постидилась би! – сторопів Збуд. – У закутку б роздяглася.

      – Нащо в закутку? – переможно всміхнулася Ясенка. – А безстидникам своїм скажи, щоб не витріщалися.

      Сама ніби й не помічала, як хлопці на неї дивляться. Стоячи біля хатнього вогню, повільно, похітливо розтирала по тілу жир, усміхалася чомусь своєму.

      Староста суворо велів синам лізти на лежанки, запнув за ними завісу. Процідивши крізь зуби лайку, простягнув Ясенці п’янкий, заговорений відунами напій для гону Коров’ячої Смерті. Щойно та випила, підштовхнув до дверей.

      – Геть!

      Морозний серпанок ураз обхопив її біле тіло. Узявши заздалегідь наготований вигострений серп, вона ступила в нічну темряву – легка, оголена, масно блискуча – і заголосила, завила люто, як і належить. І, як очікувалося, загрюкали то там, то тут хатні двері, залунали звідусіль навіжені жіночі верески, крики.

      Коров’ячий гін – вигнання мору, що на худобу напав і губить годувальниць домашніх. Його тільки жінки і можуть вигнати – традиція давня, утім надійна. Біжать гольцем жінки навкруг селища, тягнуть на лямках плуга, оборюючи всі оселі, і при цьому голосять, стогнуть, завивають

23

Кичка, волосник або очіпок – старовинний головний убір заміжніх жінок, різний у різних племен.