Учень архітектора. Элиф Шафак

впустили його.

      Усередині було стільки люду, що на хлопчика ніхто не звернув уваги. Тихо, як мишка, Джахан навшпиньках пробрався у куток, протилежний до дверей, і втиснувся поміж двох юних слуг. Стіни з гарної тканини, вишивані подушки, яскраві килими; у цьому шатрі таці ломилися від ласощів, сяяв мідний посуд і лампи, кадили гарні пахощі. Хлопчик замислився, чи не вдасться поцупити щось для капітана Ґарета, але від самої цієї думки його пройняв жах.

      Був там Великий візир, на його тюрбані красувалося перо чаплі. У глибині шатра сидів султан у каптані бурштинового кольору, сповнений гідності, немов вирізьблений із каменю. Він розкошував на оздобленому дорогоцінним камінням троні на підвищенні, тож міг роздивлятися геть усіх. Шейх-уль-Іслам,[33] ага яничарів та решта візирів вишикувалися обабіч нього з різними пропозиціями. Вони обговорювали, чи варто змінювати маршрут, щоби знайти на річці таке місце, де земля буде досить міцна для побудови моста. Це означало не тільки згаяні тижні чи й цілий місяць, а й, можливо, втрату сприятливої погоди.

      – Мій милостивий повелителю, – мовив Лутфі-паша. – Тут є людина, здатна збудувати для нас міцний міст.

      Коли султан запитав, хто це, Лутфі-паша мовив:

      – Один із ваших вартових. Його звати Сінан, він раб з вашої особистої охорони.

      Чоловіка швидко привели. Він опустився на коліна лише за кілька кроків від того місця, де перебував Джахан.

      Мав він широке чоло, тонкий ніс і темні, печальні очі, що випромінювали спокій. Його попросили підійти ближче, і він підійшов поволі, немов проти поривчастого вітру. Почувши, для чого його покликали, Сінан промовив:

      – Мій щасливий султане, у нас буде міст, якщо Аллах дозволить.

      – Як ти гадаєш, скільки днів потрібно для завершення роботи? – спитав султан Сулейман.

      Сінан замислився, та ненадовго.

      – Десять, мій володарю.

      – Чому ти вважаєш, що тобі вдасться те, що не вдалося іншим?

      – Мій повелителю, інші – безумовно, з найкращими намірами – почали будувати сам міст одразу. А я спочатку побудую його в моєму розумі. І лише після того ми зведемо його в камені.

      Хоч і дивна то була відповідь, але султанові вона, здається, сподобалася. Сінанові доручили виконати це завдання. Він повернувся туди, звідки прийшов, не кваплячись. Проходячи повз Джахана, він глянув у обличчя хлопчикові та раптом зробив таке, чого той ніколи не очікував би від людини такого чину. Він усміхнувся.

      І раптом у хлопчика сяйнула думка. Коли б він працював із цим чоловіком, то опинився би ближче до скарбів султана Сулеймана. Усі ж кажуть, що володар привіз цілі скрині золота і коштовностей, щоб винагороджувати тих, хто відзначився мужністю на полі бою.

      – Ефенді, зачекайте! – вигукнув Джахан, обережно вискочивши з шатра услід за архітектором. – Я – погонич слона!

      – Я знаю, хто ти, – мовив Сінан. – Я бачив, як ти доглядаєш тварину.

      – Чота сильніший за сорок солдатів. Він міг би стати вам у великій пригоді.

      – Ну,

33

Титул Головного муфтія, про якого вже розповідалося вище.