Учень архітектора. Элиф Шафак

не послухав жодного з тих наказів. Не замислюючись, Джахан зіскочив з його спини, з’їхавши одним із боків. Він підбіг до солдата, який у той час уже впав на коліна. Пальці в нього були стиснуті, наче він учепився в невидиму мотузку. Носом у нього текла кров, і кілька крапель потрапили на талісман на шиї. Джахан скинув куртку й затиснув нею рану, звідки стирчав наконечник списа. Сів біля піхотинця, узяв його за руку – і відчував, що його тріпотіння серця стихає, наче віддалений барабан.

      Піхотинець усміхнувся: важко сказати, впізнав він Джахана і зрадів знайомому обличчю чи прийняв хлопця за когось іще. Він цокотів зубами й намагався щось вимовити. Джахан нахилився й прислухався: його дихання гріло щоку солдата.

      – Світло… ти… його бачив?

      Джахан стримано кивнув.

      – Так, бачив. Воно прекрасне.

      Тінь полегшення пробігла лицем піхотинця. Його тіло обважніло, рот відкрився, а очі залишилися розплющеними, ніби вдивлялися у хмару, що вже пролетіла.

      Пізніше, коли все було скінчено й османська армія святкувала перемогу, Джахан не міг долучитися до загальних веселощів. Він, ледве переставляючи ноги, пішов із табору на бойовище. Це було легковажно: зі зброї в нього був лише кинджал, і хлопець не був певний, що зможе в разі чого ним скористатися. Одначе він брів долиною, огорнутою туманом, полем, усіяним тілами, які ще кілька годин тому були чиїмись синами, чоловіками і братами. У хлопця було відчуття, що оце місце з його тінями й димами – то край світу, і якщо він піде далі, то впаде в безодню. Він розумів, що Чота страшенно голодний, що слон чекає їжі й води. Та слона йому в той час зовсім не хотілося бачити.

      Кілька разів він наступав на щось м’яке – і з жахом виявляв, що то чиєсь стегно чи відрубана рука. Сморід стояв жахливий. І звуки, які ще витали над цим місцем, теж були моторошні: хрускіт палаючого дерева, тупіт коней, що блукали, утративши вершників, а звідкись віддалік – стогін іще живих солдатів.

      Той біль, який урешті наздогнав його, був ні на що не схожий. Джахан обмацав усього себе, але з тілом усе було гаразд. Боліло в голові, у руках, у ногах. Де саме, він точно сказати не міг, біль рухався його тілом, то вгризаючись у кістки, то стискаючись у нутрощах. Джахан зігнувся, його знудило.

      Шалений інстинкт погнав хлопця полем – ноги боліли й були важкі, мов колоди, на чолі виступив піт – і він знайшов старе покручене дерево, під яким сів. Загін османських копачів удалині готував велику яму. Коли скінчать, то підберуть усі тіла своїх і поховають там. Що буде з тілами франків, Джахан не знав. Він був у такій задумі, що не чув, як хтось іде до нього.

      – Індійський хлопче, – сказав хтось позаду. – Що ти тут робиш?

      Джахан ахнув і озирнувся:

      – Майстре Сінане!

      – Не слід тобі тут ходити, синку.

      Джахан не подумав, що Сінану також не слід цього робити. Він, ніби вибачаючись, мовив:

      – Не хочу назад іти.

      Чоловік придивився до спухлих очей хлопчика, до його перекривленого обличчя. Повільно присів