Учень архітектора. Элиф Шафак

все вже скінчилося, він оперся на лікоть і озирнувся. При слабкому світлі свічки він побачив конюха, що гойдався на жінці, а вона лежала тиха, байдужа до всього, й широко розплющеними очима дивилася на щось невидиме. Вона поглянула вбік. Їхні погляди зустрілися. Джахан побачив у цих очах цілий світ, а в її самотності – відображення своєї власної самотності. Йому стало зле, голова запаморочилася, земля захиталася під ним. У цю мить Джахан раптом відчув – попри власні думки й переконання, – як дикий жар розгоряється в його серці. У його натурі був темний бік, був глибокий підвал під домом його душі, куди він ніколи не заходив, хоча відчував його присутність.

      Хлопець скочив на ноги й люто пішов на конюха, який нічого не помічав, доки не стало запізно. Він щосили вдарив – чоловік скотився на підлогу, хоча, правду кажучи, Джахановій руці було більш боляче, ніж підборіддю конюха. Той, не так розлючений, як здивований, лупаючи очима, дивився на Джахана. Його губи, коли він зрозумів, що сталося, скривилися в презирливу усмішку, і він розреготався. Інші конюхи – теж. Джахан поглянув на повію й побачив, що й вона сміється з нього.

      Тремтячи, він вислизнув із шатра, йому вкрай потрібно було побачити Чоту, який мав лагідну вдачу й ніжне серце та, на відміну від людей, не знав гордині й лихих думок.

      Як завжди, слон дрімав стоячи. Щодня він спав лише кілька коротких годин. Поки Джахан міняв йому воду й перевіряв, чи має слон їжу, з його голови не йшла ця повія: як вона його торкалася, як ішла за ним, як напівгола лежала на брудній маті… Однак коли він поклав жмут соломи й заплющив очі – перед його очима постала вже Міхрімах, знову вона: і вона нахилялася до нього, збираючись поцілувати. Хлопець притьмом розплющив очі, йому стало лячно й соромно, що він наважився так уявляти її – жінку високого роду, а не якусь нещасну блудницю невідомо звідки. Однак, хоч як він старався, усе ж не міг прогнати від себе ані о`браз тієї повії, ані мрії про султанову дочку.

      Наступного ранку на світанні він прокинувся, зачувши молитву. Конюхи вже встали й зібралися. Джахан подивився на них уважно – та не помітив образи чи втоми. Нічого. Немовби подій ночі взагалі не було.

      Приготування до бою було довге й утомливе, а сама битва – блискавична. Чи так це видалося Джаханові. Він почув гулку луну – спочатку далеко, потім зовсім близько. Супротивник уже був не загадковою тінню, він мав обличчя – власне, тисячі облич, що дивилися з-під шоломів. Зі спини слона Джахан окинув поглядом поле бою. Удалині, де зійшлося два війська, кольори перемішалися в сірому вирі. Зблискували й гаснули іскри – залізо билося об залізо. Куди б він не глянув – бачив метал і плоть: списи, мечі, кинджали; тіла металися полем, хиталися, падали.

      Галас стояв оглушливий. Цокіт копит, підкутих залізом, брязкіт сталі, ухкання катапульт; крики, стогони, постійні вигуки «Аллах, Аллах!» Вони билися за султана. Вони билися за Господа. А ще – мстилися за всі кривди, яких зазнали з дитинства, за стусани, за удари різок і палиць. Кров стікала на землю – і вона чорніла. Воїни роздували щоки, на їхніх губах пінилася слина, коні ставали дибки, а вершники привставали в сідлах.