Учень архітектора. Элиф Шафак

тому, що ви називаєте відступництвом, – відказав той. – Але це звинувачення необґрунтоване.

      – Подивимося. Чи правда, що ти казав, ніби ти сам є Богом і що кожен є Богом?

      – Казав я, що Творець присутній у кожній особі. І коваль, і паша – ми всі маємо однакову давню кров.

      – Як це можливо?

      – Ми створені не лише за Його божественним образом і подобою, а також і з Його божественною сутністю.

      – Чи правда, що ти не боїшся Бога?

      – А навіщо мені боятися Того, кого я люблю? Чи боїтеся ви тих, кого любите?

      Юрбою прокотився гомін. Хтось крикнув: «Тихо!»

      – Тож ти згоден, що заявляв, ніби ми подібні до Бога.

      – Ви думаєте, що Бог подібний до вас. Що він сердитий, черствий, мстивий… А я скажу так: замість того, щоби вважати, ніби Богові властиве те найгірше, що є в людях, слід вірити, що людям властиве те найкраще, що є в Бога.

      Один із богословів, Ебуссууд-ефенді, попросив дозволу втрутитися:

      – Чи ти усвідомлюєш, що зараз вимовив справжнє блюзнірство?

      – Невже? – Меджнун-шейх замислився, немов розглядав таку можливість.

      Лице Ебуссууда спохмурніло:

      – То замість того, щоб покаятися, ти, здається, насміхаєшся з високого суду. Ти, вочевидь, безумець.

      – Я не насміхаюся ні з кого. Та й ми з вами не такі вже й відмінні. Хіба те, що ви ненавидите в мені, не існує й у вас самому?

      – Ні, звичайно! Ми – зовсім різні, – відказав Ебуссууд. – І твій Бог точно не такий, як мій.

      – О, а ви не чините ширк,[31] ведучи мову про «мого» і «свого» Бога, неначе існує більш як один Бог?

      У юрбі зашепотілися.

      Великий муфтій відкашлявся і втрутився:

      – То розкажи нам іще про Бога.

      Меджнун-шейх відказав, що Аллах – то не цар, не раджа, не падишах на небесному троні, який дивиться й записує кожен гріх, за який слід покарати, коли прийде час.

      – Бог не купець – нащо Йому рахувати? Бог не чиновник – нащо Йому записувати?

      Суду ця відповідь не сподобалася, і на Меджнун-шейха з усіх боків посипалися запитання. Кожного разу відповідь була подібна. Урешті всі почули від обвинувачуваного такі слова:

      – Там, де ви проводите межу та наказуєте мені зупинитися, – там усе для мене тільки починається. Те, про що ви кажете «харам», – то для мене абсолютний халяль. Ви наказуєте мені замовкнути, але як же я можу мовчати, якщо моїми вустами говорить Бог?

      Спустилися сутінки, небо багряним плащем накрило пагорби. Удалині миготів тьмяний вогник на судні, яке пропливало морем. Кричали чайки, б’ючись за шматок гнилого м’яса. Людям стало нудно, вони втомилися після цих напружених годин і вже не були такі збуджені. У них були незавершені справи, порожні животи, жінки, які чекали їхньої ласки. Поступово глядачі розходилися. Залишилися тільки прибічники звинуваченого: відданість була помітна з їхніх облич.

      – Ми даємо тобі останню можливість, – мовив Великий муфтій. – Якщо

31

Ідолопоклонство.