Учень архітектора. Элиф Шафак

наше бажання ними володіти. Тільки Бог – господар усього: і каміння, і уміння.

      – Я не розумію, – сказав Джахан, але цього разу вже не так голосно.

      Ось так на березі річки Прут вони залишили позаду свій піт, свою віру і працю – це все лежало в руїнах, і не було жодної ознаки того чудового мосту, який там колись стояв.

* * *

      То була ніч перед битвою, і саме вона, а не наступна, глибоко закарбувалася в пам’яті Джахана – тоді він був цілий, ще не зламаний, і коли б світ був інакший, то не змінився б ніколи. Джахан лежав на своїй підстилці й думав про Міхрімах. Він нічого з тим не міг вдіяти. Його очі самі собою бачили, як вона розчісує коси, як гуляє трояндовим садом і всюди сяє її усмішка. Вуха самі чули її голос. Усе це було сильнішим за нього: чуття викликали її образ просто з повітря.

      Коли сонце сіло, настрій у таборі змінився, у серця закрадався неспокій. А коли вже геть споночіло, у повітрі вже висіло передчуття, потужне, майже відчутне на дотик. Усі солдати в таборі, незалежно від чину, у глибині серця розуміли: зараз вони бачать це зоряне небо, можливо, востаннє. Завтра, коли сонце встане й супротивник буде на такій відстані, що навіть його запах стане відчутним, жоден із них не вагатиметься й робитиме те, що мусить робити. Але нині вони неначе висіли на півдорозі між вірою і сумнівом, сміливістю і страхом, вірністю і зрадою.

      Передчуття краяло їхні серця. Не в такій холодній, приреченій долині хотіли б вони полягти, де тіла їхні роздеруть грифи, кістки білітимуть на землі без жодного надгробка, а душі довіку неприкаяно блукатимуть світами. Краще бути похованим на тихому цвинтарі, де тут і там ростуть стрункі кипариси, буяють троянди, де земля знайома, а люди пам’ятають їхні імена і вряди-годи помоляться за їхні душі. Очікувана перемога й здобич солодкі, а проте життя солодше. Багато хто тихо міркував, чи не осідлати коня й не помчати світ за очі, наче коли немає вороття додому, то можна рушити куди завгодно.

      Барабан пробив відбій, але солдатам не спалося. У наметах тихо перемовлялися, люди ділилися історіями, відкривали одне одному таємниці, давали обіцянки, молилися. Проходячи повз шатро артилеристів, Джахан зустрів метальника гранат, який співав невідомою мовою. Яничари походили з безлічі країв: були там і сини Балканів, і анатолійці. Пам’ять про минуле життя в них була замкнена в міцну скриню, ключ від якої викинуто. А проте дехто, як цей чоловік, опинившись перед лицем смерті, свою скриню відчиняв і випускав на волю щось зі свого дитинства – так раптом згадується давно забутий сон.

      Під приводом того, що йде по харчі для слона, Джахан блукав табором із відром у руці. Бачив він дервішів, що описували, обертаючись, складні фігури, здійнявши десницю до неба, а шуйцю опустивши до землі, приймаючи і даючи, мертві для всіх і при тому, ймовірно, живіші за багатьох. Бачив побожних мусульман, які молилися на маленьких килимках, і на їхніх лобах можна було помітити надавлене місце від поклонів. Бачив зброяра, який тримав скорпіона у коробочці в кишені пояса – щоб той, як казав чоловік, його вкусив, якщо його полонять невірні. Чув, як яничари пошепки лаються, – про цю товариську сварку вони