Учень архітектора. Элиф Шафак

це спіймати?

      Не встиг хлопчик їй відповісти, як вона кинула гілочку слонові. Та описала в повітрі півколо і впала біля задніх ніг Чоти. Той махнув хоботом, наче відганяв муху, і залишився незворушно стояти.

      Султанша пирхнула. У ту мить Джахан побачив Чоту її очима: величезний звір, який дуже багато їсть, а жодної користі не приносить.

      – Ти кажеш мені, що це створіння нічого не вміє? – мовила Хуррем. То було скоріше ствердження, ніж питання.

      – Ваша величносте, він бойовий слон. Такими були ще його діди й прадіди. Може, він і юний, але вже довів свою відвагу на полі бою.

      Вона поглянула на нього – на цього хлопчика, не знайомого зі звичаями палацу.

      – Бойовий слон, кажеш?

      – Так… ваша величносте, Чота – воїн.

      Вже у той момент, коли він промовляв ці слова, Джахан одразу пошкодував, що сказав неправду.

      Султанша тихо перевела подих.

      – Отже, вам посміхається удача. Скоро буде війна! – Хуррем наполовину обернулася до Головного білого євнуха. – Подбай, щоби цей звір долучився до нашого звитяжного війська.

      Вона швидко пішла, а за нею слухняно подріботіли молодші дружини й служниці. Гвоздичний Каміль-ага, холодно позирнувши на слона і погонича, теж пішов. Але не всі залишили сад. Тепер на хлопчика дивилися дві постаті – султанова дочка і її няня.

      – Ти засмутив мою шановану матінку, – сказала Міхрімах. – Ніхто не засмучує мою матінку.

      – Я ненавмисне! – ледь не плачучи, відповів Джахан.

      – Скажи, чому тобі так сумно?

      – Слон не вміє битися, ваша високосте.

      – То ти збрехав моїй матінці!? – вигукнула дівчинка, не так обурюючись, як сміючись. – Поглянь на мене, погоничу!

      Джахан тільки глипнув на неї – і потупився від сорому. У цю мить він побачив пустотливий блиск дівочих очей на округлому, як у її матері, обличчі. Міхрімах сказала:

      – Ти, виявляється, дурніший, ніж я думала. Скажи, ти коли-небудь був на війні?

      Джахан похитав головою. Із дерева поблизу каркнула ворона. Голосно, хрипко, ніби застерігаючи.

      – От і я теж. Але мандрувала я більше, ніж моя шанована матінка. Навіть ніж мої шляхетні брати! Мій поважний батечко так мене любив, що брав із собою у різні краї. Ми лише удвох туди їхали, – і тут у її голос закрався смуток. – Але більше він мене з собою не бере. Каже: «Ти вже не дитина». Мене тепер треба тримати подалі від чужого ока. А брати мої вільні, мов перелітні пташки. От коли б я народилася хлопчиком!

      Почувши це загадкове зауваження, Джахан чемно не підводив голови. Але його догідливість, здається, її дратувала.

      – Ну поглянь на себе і поглянь на мене! Ти хлопець, але ти боїшся битви. А я дівчина, а мені страх як хочеться з батьком на війну. Коли б ми хоч на час могли помінятися місцями!

      Того вечора, зібравши всю свою мужність, Джахан пішов до Головного білого євнуха. Він пояснив йому: Чота ще юний і не готовий битися. Джахан говорив і говорив, повторюючи те саме усоте, – не тому, що євнух його не розумів, а тому, що коли б замовк, то міг заплакати.

      – А до чого ж його готувати?