Учень архітектора. Элиф Шафак

який ніс за спиною бурдюк із водою.

      – Коли вбиваєш ворога, хода стає твердішою, – сказав хлопчику солдат. – А за голову кожного собачого сина тобі готують будинок на небесах!

      Не дуже багато знаючи про рай і про те, навіщо в раю будинки, Джахан промовчав. Солдат брав участь у битві при Могачі. Невірних там полягло без ліку – падали на землю, мов підстрелені пташки. Земля була вкрита трупами, які ще стискали в руках мечі.

      – Увесь час ішов дощ… але я бачив золоте світло, – перейшов він на шепіт.

      – Що це значить? – не зрозумів Джахан.

      – Присягаюсь! Таке яскраве! Воно сяяло над полем. Аллах був на нашому боці.

      І раптово його слова перервав страшний зойк. Солдати заметушилися, вигукуючи накази. Лавами прокотився тривожний гомін. Там, де щойно була тверда земля, тепер зяяла велика діра, немов порожня орбіта від ока, оберненого в небеса. Земля роззявила пащу й проковтнула загін вершників. Вони попадали в яму на гострі палі: ворог добре замаскував пастку. Загинули вони миттєво. Тільки один вороний кінь ще дихав із прохромленою шиєю – і лучник стрілою поклав кінець його мукам.

      Постало питання: чи дістати загиблих із ями й поховати, чи залишити їх там. Сонце вже ховалося за обрій. Часу було обмаль, тож їх і залишили спочивати там: в одній могилі поховали і людей, і коней. Як усе-таки несправедливо, подумав Джахан, що в рай підуть тільки люди, ставши мучениками, а тварин, які їх супроводжували та загинули разом із ними, до райських воріт не пропустять. Хлопчик не мав із ким поділитися цією думкою, тож тримав її при собі.

      У наступні дні військо йшло перлистими долинами і крутими пагорбами, вирушаючи на світанку і стаючи табором у сутінках. Отак через шість світанків і п’ять заходів сонця вони дійшли до річки Прут. Над водою висіла запона туману. Не було нічого для переходу на другий бік – ані човнів, ані мосту. Тож було віддано наказ поставити шатра і добре відпочити, доки перехід буде створено.

      Чота помчав до мулистого закруту річки і бебехнувся в калюжу: качався там, борюкався і трубив. Тварина так раділа, що кілька полків зупинилися подивитись на слона.

      – Що він робить? – спитав піхотинець.

      – Намащується багнюкою.

      – Навіщо?

      – Слони не вміють пітніти, як ми, – пояснив Джахан. – У воді вони охолоджуються. А багнюка захищає їх від сонця. Мені Тарас розповів.

      – Хто такий Тарас?

      – Мм… Старий доглядач у палаці, – безтурботно промовив Джахан. – Він усе про кожну тварину знає.

      Піхотинець скоса глянув на нього:

      – То тобі Тарас розповів про звички слона? А чому ти сам цього про свого звіра не знав?

      Джахан відвів очі, раптово стривожившись. Він сказав забагато. Щоразу, коли хлопець дозволяв комусь зазирнути у мушлю своєї душі, то одразу про це шкодував.

      Невдовзі стало зрозуміло, що від затримки виграв лише Чота. Нескінченне чекання понад річкою не подобалося яничарам, які жадали перемоги і трофеїв.