Учень архітектора. Элиф Шафак

розтоптує слон. Ця кара довела свою дієвість. То нехай же слон на нього наступить – і це буде наукою тим, хто має подібні думки!

      На мить Великий муфтій замислився. І мовив:

      – Не бачу перешкод.

      І тут всі подивилися на Джахана та Чоту. Хлопчик відкрив рота, але спочатку, охоплений панікою, не міг нічого сказати. Його серце калатало. Урешті він зміг вимовити:

      – Благаю вас, поважне духовенство! Чота ніколи не робив нічого подібного. Він не знатиме, що робити.

      – А ти сам хіба не походиш з індійського краю? – з підозрою спитав Ебуссууд-ефенді.

      Джахан зблід.

      – Так, я звідти, ефенді.

      Великий муфтій мовив заключне слово:

      – То навчи його. Маєш три дні.

      Через три дні після того суду, тремтячи, мов осиковий листок, Джахан сидів на слоні, дивлячись на ціле море глядачів. Його погляд метався між ними і чоловіком, який лежав навзнак на відстані простягнутої руки. Тіло Меджнун-шейха було сплутане, очі зав’язані. Він тихо молився, і його слова поглинав галас юрби.

      – Вперед, Чото! – безсило крикнув Джахан.

      Слон не рушив з місця.

      – Ну давай, тварино!

      Джахан підганяв слона спочатку ціпком, потім великою палицею. Він лаявся й погрожував, обіцяв горішки і яблука. Ніщо не допомагало. Коли Чота усе ж пішов, то він не наступив на засудженого, а відійшов назад і став чекати, тривожно посмикуючи вухами.

      Судді, побачивши, що натовпу нудно, в останню мить змінили вирок. Відступника і його послідовників скарають у звичний спосіб.

      Скінчилося тим, що Меджнун-шейха і дев’ять його учнів повісили. Їхні тіла було скинуто у Босфор. Останній учень, який уник кари, бо на момент суду був у дорозі, чекав у бухті, там, де суша врізалася у море. Він знав, що припливи Босфору принесуть сюди їхні тіла. Він їх по одному виловив, поцілував і поховав. На відміну від усіх мусульманських поховань Стамбула, на їхніх могилах немає надгробків.

* * *

      Відколи Джахан прибув до звіринця, він усе очікував, коли ж султан Сулейман спитає про слона. Проте минали тижні, місяці, а від монарха нічого не було чути. Султан був чи то на війні, чи збирався туди. У ті рідкісні дні, коли Сулейман був у палаці, то займався державними справами чи пропадав у тенетах гарему. А Джахан усе чекав приходу султана. Натомість одного вечора до звіринця завітала султанша.

      Швидка, як вітер, і нечутна, як кішка, що скрадається за голубом, вона захопила його зненацька. Щойно в саду нікого не було – аж раптом з’явилася вона, а її почет скромно чекав у семи кроках позаду. У неї була яскраво-червона спідниця, облямована хутром горностая, головний убір із китицями, що підкреслював її гостре підборіддя, а на середньому пальці – каблучка зі смарагдом, більшим за яйце якогось дивного птаха.

      Була там, за спиною гордої матері, окремо від усіх і всього, юна Міхрімах; на її головному уборі розвівалися смуги невагомої вуалі. Була вона рум’яна і промениста, в її волоссі танцювали сонячні зайчики. Її очі, блискучі, мов камінчики на дні струмка, засяяли,