На межі самотності. Бенедикт Вельс

наважувався на нього сісти. Те, що ми з братом і сестрою знову разом, було дивним. В інтернаті ми майже не спілкувалися, він був немов розділений на безліч паралельних світів; сидіти за різними столами було неначе жити в різних країнах. Але тепер ми втрьох лежали перед телевізором і дивилися документальний фільм про єгипетського фараона Рамзеса II. Рамзес, якщо вірити фільму, був переконаний у власній могутності, що супроводжувала його ще до народження, в материнському лоні, і називав це «мати силу в яйці». Ми з Марті та Ліз одразу підхопили цю фразу. «Ну що, є сила в яйці?» – питали ми одне одного й реготали. А як комусь щось не вдавалось, то казали: «Ну от, що вдієш, видно, сили в яйці забракло».

      Вранці на Різдво, шукаючи свічки, я зазирнув у комірку і побачив там сестру.

      – З Різдвом, малий, – промовила вона, похапцем зачиняючи за мною двері, обійняла мене й далі крутила косяк.

      Я, остовпівши, спостерігав, як вона, напівзаплющивши очі, облизує цигарковий папір.

      – Між іншим, що у тебе з Альвою? – Ліз затягнулася і почала повільно випускати маленькі кружальця диму. – Мені здається, вона тобі підходить.

      – Нічого, ми просто друзі.

      Сестра з розумінням кивнула, а потім штовхнула мене ліктем.

      – Ти взагалі хоч раз цілувався з дівчиною?

      – Ні, жодного разу після того, як… Пригадуєш?

      Ліз похитала головою. Вона, мені здається, завжди жила тільки теперішнім і швидко забувала все, що, на її думку, не було важливим, а от я любив гортати минуле і розмірковувати, намагаючись якось упорядкувати пережите.

      – Не дивно, що в тебе немає дівчини, – сказала Ліз, прискіпливо роздивляючись мій одяг. Речі я купляв разом з тіткою у «Woolworth». – Ти виглядаєш мов жалюгідний восьмирічний шмаркач. Треба якось разом сходити вибрати тобі щось людське.

      – Думаєш, мені слід стати крутішим?

      Ліз замислено подивилась на мене.

      – Послухай. Я зараз скажу тобі дещо важливе, тож постарайся запам’ятати.

      Я нетерпляче чекав, доки Ліз продовжить, і чомусь заздалегідь вірив кожному її слову.

      – Ти не крутий, – нарешті сказала вона, – і, на жаль, – така вже правда – ніколи не станеш крутим. Тому краще і не намагайся. Але ти можеш хоча б виглядати крутіше.

      Я кивнув.

      – Правда, що ти скоро вилетиш зі школи?

      – Що? – спитала Ліз, задерши підборіддя. – Хто це таке розказує?

      – Не знаю, просто чув. Що буде, якщо тебе впіймають з наркотиками? Не з гашем, а з… іншими.

      – Не впіймають. Я маю силу в яйці.

      Я чекав, що вона додасть «Тим більше, що я їх не вживаю», проте сподіватися, що вона вчинить мені таку ласку, було щонайменш наївно.

      – Знаєш… – Напружена посмішка. – За останні тижні багато чого сталось. Іноді я думаю, що я й справді просто… – Ліз зупинилась, намагаючись відшукати потрібні слова.

      – Що ти думаєш? Що сталося?

      Очевидно, сестру насмішило те, як я витріщився на неї, і вона лиш похитала головою.

      – Нічого,