На межі самотності. Бенедикт Вельс

не розповідав.

      – Чому ти так вирішила?

      – Я спитала у виховательки.

      – Чому?

      Альва нічого не відповіла.

      – Так, вони загинули півроку тому.

      Кожне слово доводилось виштовхувати з себе з таким зусиллям, ніби я раз по раз вганяв лопату в мерзлу землю.

      Альва кивнула і ще довго не відводила погляду, незвично довго; ніколи не забуду, як у ту хвилину ми немовби зазирнули у внутрішній світ одне одного. На мить я побачив біль, що ховався за її словами й жестами, а вона могла здогадатися, що коїться глибоко в мені. Та далі цього не зайшло. Ми зупинились на порозі одне одного, не наважуючись ставити питань.

* * *

      Майже три роки по тому, наприкінці тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого, ми з Альвою були найкращими друзями. Ми декілька разів на тиждень збиралися, щоб разом послухати музику. Час від часу вона розказувала мені про себе, наприклад, що вона захоплюється спортсменами, що її батьки лікарі, що після школи вона хоче з’їздити до Росії, країни її улюблених письменників. Але ми ніколи не розмовляли про те, що було для нас по-справжньому важливим чи про те, чому Альва розплакалась тоді посеред фільму.

      Нам невдовзі мало виповнитися по чотирнадцять, і наш восьмий клас мов невидимою прірвою поділився на дві частини. По один бік прірви були Альва та інші однокласники, що виглядали на кілька років старше за мене, з більш низькими, зміцнілими голосами. По другий бік опинилися підлітки з дещо сповільненим розвитком, недолугі аутсайдери на кшталт мене. За останні роки мій зріст майже не змінився, і якщо в дитинстві я ще проявляв якісь ознаки таланту, то ця фаза мого отроцтва минала в постійному байдикуванні. Я завжди любив поринати у мрії, та раніше існувала й інша, дика, невгамовна, сторона. Тепер ця сторона безслідно зникла. Я все більше заглиблювався у свої думки і час від часу ненавидів себе за те, яким став.

      Одного осіннього вечора я вирішив навідатися до брата. Третій поверх західного крила – небезпечна територія для молодших, ще не зовсім змужнілих вихованців, як-от я. На цьому поверсі, де мешкали шістнадцяти- й сімнадцятилітні хлопці, панувала особлива атмосфера неспокою, сповнена моментами, коли суміш надмірної енергії та інтернатівської нудьги разом накривала того чи того вихованця, змушуючи їх влаштовувати бійки та горлати одне на одного. Я спостерігав, як деякі дорослі юнаки нервово ходили коридором, у той час як інші, розчахнувши двері настіж, сиділи у своїй кімнаті і тупилися в стіну, немовби щось замишляючи. Деякі з них дивилися на мене з відкритою неприязню, мов хижаки, на чию територію проник чужинець. Якщо я й перебільшую, то хіба трішки.

      Кімната мого брата в кінці коридору. На відміну від нас із Ліз, Марті майже не страждав від інтернатівського життя; в принципі, для нього мало що змінилось. Він нагадував мураху, яка, переживши ядерну війну, спокійно повзла своїм звичним шляхом. Метр дев’яносто, все такий же худий і незграбний, заплетене в кіску довге волосся. Як Вуді Аллен, котрого змусили ще раз пережити пубертат: тепер брат носив тільки чорні речі, а поверх них незмінний шкіряний