На межі самотності. Бенедикт Вельс

і історію.

Ф. Скотт Фіцджеральд

      Розділ 1

      Я давно вже знаю смерть, але тепер і вона мене знає.

      Обережно розплющую очі, кліпаю кілька разів. Темрява поступово відступає. Голі стіни, підсвічені то червоними, то зеленими спалахами компактних апаратів і вузькою смужкою світла, що проникає сюди крізь напівпрочинені двері. Нічна лікарняна тиша.

      Мені здається, ніби я прокинувся після довгого-довгого сну. Тупий теплий біль охопив праву ногу, живіт і груди. В голові гуде. Спочатку тихо, ледь помітно, але з кожною хвилиною відчутніше. Поступово до мене доходить, що трапилося.

      Я вижив.

      У пам’яті спливають образи. Як я на мотоциклі виїжджаю з міста, пришвидшуюсь, переді мною поворот. Колеса відриваються від ґрунтівки, я бачу, що лечу прямо в дерево, марно намагаюся вивернути вбік, заплющую очі…

      Що мене врятувало?

      Я скошую очі, намагаючись побачити, що там внизу. Шию знерухомлює медичний комір, права нога теж зафіксована, здається, в гіпс, на ключиці бандаж. Перед аварією я був у гарній формі, у прекрасній формі, якщо враховувати вік. Можливо, це мені й допомогло.

      Перед аварією… Щось іще, дещо інше було перед нею… Але згадувати про це не хочеться. Натомість я думаю про день, коли навчив дітей кидати пласкі камінці по поверхні води. Згадую, як рухаються руки брата, коли він сперечається зі мною. Подорож до Італії, ранній ранок, ми з дружиною прогулюємося вздовж бухти на узбережжі Амальфі[1], світає, море тихо шумить, накочуючись на скелі…

      Я знову провалююся в сон. Сниться, що ми стоїмо на балконі. Вона пильно дивиться мені в очі, так ніби бачить мене наскрізь. Поводить підборіддям у бік двору, де наші діти граються з сусідським хлопчаком. Поки дочка відважно дряпається на стіну, син, мовчки спостерігаючи, стоїть унизу.

      – Це в нього від тебе, – каже дружина.

      Я чую, як вона сміється, і хапаю її за руку…

      Щось запікало, і медбрат взявся міняти крапельницю. Навколо все ще глибока ніч. На стіні висить календар з написом «Вересень 2014». Я намагаюся підвестися.

      – Який сьогодні день?

      Голос звучить дивно, мов чужий.

      – Середа, – відповідає медбрат. – Ви дві доби пробули в комі.

      Таке враження, ніби він говорить не про мене, а про когось іншого.

      – Як ви себе почуваєте?

      Я знову опускаюсь на подушку.

      – У голові трохи паморочиться.

      – Це цілком нормально.

      – Коли я зможу побачити дітей?

      – Я повідомлю вашу сім’ю вранці.

      Медбрат іде до дверей, нараз зупиняється.

      – Як буде щось потрібно, натисніть кнопку виклику. Головний лікар за хвильку загляне, щоб перевірити ваш стан.

      Я нічого не відповів, і він вийшов.

      Завдяки чому життя складається так, як складається?

      У тиші я немовби чую кожну свою думку, і сон зненацька відступає. Я починаю один за одним пригадувати окремі життєві етапи. Нібито забуті обличчя знову виринають у пам’яті. Я бачу себе то підлітком на інтернатському спортмайданчику, то в червоному світлі моєї фотолабораторії в Гамбурзі. Спогади розпливчасті, але протягом наступних годин стають все чіткішими. Мої думки блукають у минулому, проникають углиб пам’яті та врешті-решт сягають катастрофи, що затьмарила моє дитинство.

      Течії

      (1980)

      Коли мені було сім, ми з сім’єю відпочивали на півдні Франції. Мій батько, Стефан Моро, родом з Бердіяка, невеликого села неподалік від Монпельє. Тисяча вісімсот мешканців, з цікавого хіба що булочна, ресторанчик, дві виноробні, столярна майстерня та місцева футбольна команда. Основною метою подорожі були відвідини бабусі, котра вже кілька років не вибиралася звідти.

      На батькові була стара світло-коричнева шкірянка, що разом із затиснутою між зубами люлькою незмінно супроводжувала його в усіх тривалих поїздках. Мати більшу частину дороги дрімала, а тепер, прокинувшись, вставила в магнітолу касету «Бітлз» і повернулася в мій бік.

      – Для тебе, Жулю.

      «Paperback writer» тоді була моєю найулюбленішою піснею, і я підмугикував із заднього сидіння, поки музику не заглушили крики брата і сестри. Сестра вчепилася братові у вухо. Мартін, якого ми називали тільки Марті, заволав і почав жалітися батькам.

      – Тупий ябедник! – крикнула Ліз і знову схопила його за вухо.

      Сварка не втихала. Врешті-решт мати повернулася й уважно подивилась на обох. Що то був за погляд… Справжній шедевр. У ньому читалося і розуміння того, як нелегко Марті живеться з такою підступною сестрою, як Ліз, і співчуття до Ліз, що постійно повинна терпіти діставання Марті, та перш за все погляд матері свідчив про те, що будь-яка суперечка безглузда, разом з тим натякаючи: для слухняних дітей на наступній заправці знайдеться морозиво. Ліз і Марті одразу ж замовкли.

      – Чому ми повинні кожного року їхати до бабусі? –

1

Муніципалітет в Італії, у регіоні Кампанія, провінція Салерно. (Тут і далі прим. пер.)