На межі самотності. Бенедикт Вельс

що кольоровими олівцями старанно переписувало приклади з дошки у свій зошит. Та було в ній і дещо інше. У деякі дні Альва, як мені здавалося, свідомо уникала інших дітей, весь час похмуро дивилась у вікно й думками перебувала десь-інде. Я не знав, чому вона вирішила сидіти поруч зі мною. За весь час ми не перекинулися й словом. Її подружки хихотіли, поглядаючи в наш бік, і за два тижні я знов сидів одинцем. Альва відсіла так само раптово, як до цього з’явилася за моєю партою.

      Потому я часто поглядав на неї під час занять. А коли її викликали до дошки, спостерігав, як вона, намагаючись приховати невпевненість, зчіпляла долоні за спиною. Я прислухався до її м’якого голосу, задивлявся на руде волосся, окуляри, світлу шкіру й симпатичне бліде обличчя. Найбільше мені подобались її передні зуби. Один з них злегка стирчав убік. Говорячи, Альва намагалася не відкривати рота надто широко, щоб це не впадало у вічі, а коли сміялася, прикривалася рукою. Та іноді, всміхаючись, вона забувала про свій кривуватий зуб, і тоді він показувався з-під губи; такі миті я особливо любив. Весь зміст мого життя на той момент складався з несміливих поглядів у бік Альви, а коли вона нарешті оберталась і дивилася на мене, я знічено відводив погляд і відчував себе щасливим.

      Декілька місяців по тому дещо сталося. День був по-літньому жарким, і на останньому уроці нам дозволили подивитися фільм, екранізацію однієї з книжок Еріха Кестнера. Посеред фільму Альва розплакалася. Вона сиділа за своєю партою, зіщулившись, з дрижачими плечима, не в змозі стримати голосного схлипування. Інші школярі розгублено дивились в її бік. Вчителька поспішно зупинила фільм, на сцені, що відбувалася в літньому таборі, й підійшла до Альви. Коли вони вдвох виходили з класу, я на мить побачив Альвине почервоніле від ридань обличчя. Думаю, ми всі були налякані цим випадком, але потому майже не говорили про нього. Лиш один з однокласників зауважив, що батько Альви ніколи не з’являється на батьківських зборах, та і взагалі якийсь дивний. Важко було сказати, чи було це якось пов’язане з дивною реакцією Альви. Я часто думав про сказане щодо батька, але ніколи не намагався заговорити з Альвою на цю тему. Що б не було причиною її страждань – вона старанно заховувала їх у собі.

      Декілька днів по тому я самотньо плентався зі школи до інтернату.

      – Жулю, зачекай, – промовила Альва, вчепившись у мою сорочку, і не відпускала її, доки я не обернувся, а потім пішла поруч зі мною.

      – Що зараз робитимеш? – спитала вона, коли ми зупинилися перед дверима інтернату і стали нерішуче переминатися з ноги на ногу. Вона завжди розмовляла дуже тихо; аби щось почути – доводилось нахилятися до її обличчя. Альва не була вихованкою інтернату і жила з батьками, проте мені здавалося, що після уроків вона не надто охоче поверталась додому.

      Я розглядав затягнуте хмарами небо.

      – Не знаю… Слухатиму музику, мабуть.

      Вона зашарілася, і далі дивлячись повз мене.

      – Хочеш зайти послухати зі мною?