На межі самотності. Бенедикт Вельс

вдалині, і уявляю, чим вони там займаються без мене. Катаються на санках чи говорять про дівчат, по-дурному вихваляються і задираються один до одного, іноді передаючи куті меду, хоча ці сварки забуваються майже за мить. Поступово у щораз густіших сутінках засвічуються перші вогники, і я думаю про колишнє, зненацька перекреслене випадком життя в Мюнхені, та ця туга за домівкою тепер не більш ніж збілілий рубець на місці колишньої рани.

      Коли я доходжу назад до інтернату, помічаю, що небо вже по-нічному чорне. Я відчиняю двері головного входу. З їдальні до мене долинають веселі голоси, повітря наповнене змішаним запахом їжі, поту й дезодоранту. Пронизане таємними очікуваннями, сміхом і затамованим страхом. Я йду по коридору і бачу незнайомого хлопця, що рухається мені назустріч. Він розглядає мене, новачка, з недовірою. Я інстинктивно випростуюся, щоб здаватися старшим, і намагаюсь не зробити якогось зайвого руху. Юнак мовчки проходить повз.

      Діставшись власної кімнати, сідаю на ліжко і струшую з волосся сніг. Просто-на-просто перебуваю тут, привид, крихітна істота, одинадцятирічний хлопчак. Нерухомо сиджу в пустій кімнаті, поки всі інші роправляються з вечерею. Пізніше на мене чекає покарання за запізнення. Я сиджу, втупившись у темряву за вікном.

* * *

      Школа-інтернат, куди нас з братом і сестрою влаштували після смерті батьків, була аж ніяк не елітарним закладом з тенісними кортами, хокейними полями і гончарними майстернями, як ми малювали у своїй уяві, а простим державним інтернатом, розташованим у сільській місцевості. Дві сірі будівлі та їдальня стоять на ділянці місцевої гімназії. Вранці ми разом з сільськими дітьми йшли до школи, а по обіді та ввечері проводили час у власних кімнатах, на озері або на футбольному полі. До цього казармового життя швидко звикаєш, проте воно і через роки не перестає гнітити; коли місцеві однокласники після уроків повертаються додому, до своїх сімей, а ти лишаєшся на території інтернату, відчуваєш себе нібито неповноцінним. Спартанські кімнати доводилося ділити з чужаками, котрі подекуди ставали друзями. А за рік знову доводилось переселятися. Важко вмістити все життя в такі вузькі часово-просторові рамки; сварки спалахували повсякчас, а ночі нерідко минали в розмовах. Про дійсно важливі речі говорили вряди-годи і ніколи не продовжували ці розмови вдень, куди частіше обговорювали вчителів або дівчат: «Бачив? За обідом вона знову на мене подивилася» або «Тобто як ти її не знаєш? Дідько, Моро, вона найгарніша в усій школі».

      Багато хто з мешканців інтернату потрапив сюди через неприйнятну поведінку вдома, погану успішність у школі або вживання наркотиків. Час від часу сюди заносило і справжніх малолітніх злочинців, оскільки інтернат як державна установа був зобов’язаний приймати майже кожного. Сільська молодь розгублено спостерігала, як психи з міста вриваються в їхню ідилію. «Ти теж з притулку?» – питали вони, причому «притулок» для них скоріше був синонімом до божевільні, ніж до школи-інтернату. В їдальні ми похапцем ковтали все, що нам діставалось. Їжі ніколи