На межі самотності. Бенедикт Вельс

в машині. Альва прикрутила радіо і відкрила банку пива. Потім уважно, промовисто подивилась на мене.

      – Відкрий бардачок.

      Там ховався обмотаний строкатим папером згорток прямокутної форми.

      – Мені?

      Альва кивнула, і я розгорнув його. Альбом на згадку з нашими давніми фотографіями, кожна підписана маленьким жартівливим віршиком. Не знаю, скільки годин їй довелося над ним просидіти.

      Я був по-справжньому зворушений, мені забракло слів.

      – Чому ти це робиш?

      – Та просто хотіла тебе порадувати, – якось ніби між іншим відповіла вона.

      Я роздивлявся знімки: ми на озері, разом на концертах і фестивалях, на одному з вуличних свят у Мюнхені, у моїй кімнаті. Я обійняв Альву, котра, помітивши, як я зрадів, зашарілась.

      Потім вона почала говорити про «Серце – самотній мисливець» Карсон Маккалерс. Альва часто про неї згадувала. Це була її улюблена книжка.

      – Ти повинен нарешті її прочитати, – сказала вона.

      – Так, знаю, я збираюся.

      – Будь ласка, Жулю. Я хочу знати, що ти про неї думаєш. Одне те, як герої самотньо блукають нічними вулицями, сповнені неспокою. В кінці всі вони опиняються в цьому кафе, єдиному, що не зачиняється вночі, – Альва завжди розпалювалася, говорячи про книжки. – Мені б теж хотілося бути таким літературним персонажем. Героїнею, що самотньо блукає темним містом, щоб за північ забрести у кафе.

      Голос Альви був тихим, але очі іскрилися, і це мені страшенно подобалось.

      Я розповідав їй про свої канікули в Мюнхені і про те, як відвідав наш колишній будинок.

      – Після ремонту там усе нове. Навіть гойдалка і дерево з халабудою зникли. На їхньому місці тепер ростуть квіти. Все виглядає таким інакшим, таким чужим. Коли я був там, то відчував себе так, наче за мною хтось спостерігає, мов крадій, що таємно пробрався в будинок.

      На відміну від мене Альва майже не розказувала про своє дитинство. Лише раз вона зізналася, що дитиною в особливо радісні дні, проведені з сім’єю, також відчувала біль від того, що ця мить щастя закінчиться. І чим більше я думав про це коротке зауваження, тим більше впізнавав у ньому самого себе.

      З дверей «Джек-пота» вийшли двоє однокласників.

      – Будеш?

      Я ще не знав, що відповім, але мені чомусь здалось важливим випростати спину. Потім я помітив, що вона крутить косяк. До цього я ще ніколи не бачив Альву з якимись наркотиками.

      – Звісно, буду, – сказав я. – Звідки це в тебе?

      – Я маю власний наркокартель, хіба я не розповідала?

      – Власний картель? Мабуть, тобі для цього довелося пришити пару конкурентів.

      – А як же інакше, – відповіла вона, кинувши в мій бік переконливо похмурий погляд.

      Насправді Альва майже не бавилась наркотиками. Коли косяк був готовий, вона зробила одну затяжку і передала його мені.

      – Ти повинен глибоко вдихнути і затримати дим всередині.

      Я кивнув, та за першої спроби закашлявся. Потім справа пішла краще, і за деякий