На межі самотності. Бенедикт Вельс

зухвалою, але в тому віці мені подобалося задавати тон серед друзів і бути в центрі уваги. Я почав зависати зі старшими хлопцями і час від часу влаштовував бійки. Коли хтось з нової компанії невдало жартував про мене, я одразу ж кидався на нього з кулаками. Ці жарти ніколи не були по-справжньому злими, і все ж добряче зачіпали. Дехто зі старших хлопців уже випивав і покурював траву, та я поки що відмовлявся, коли мені пропонували долучитися. І, звісно, я не розказував їм, що люблю читати та вигадую власні історії. Я знав, за таке мене обов’язково засміють, тому ретельно приховував цей бік свого життя.

      – Ну і як поцілунок? – спитала Ліз, жбурляючи блокнот мені на коліна.

      – Не твоє діло.

      – Та кажи вже. Ми завжди все один одному розказуємо, хіба ні?

      – Так, але зараз мені не хочеться.

      Я підвівся і пішов у батьків кабінет, де завжди стояв легкий запах пилу і старих паперів. Почувши, що сестра йде за мною, я прикинувся зосередженим і став порпатися в шухлядах письмового стола. У більшості з них не було нічого крім чохлів для окулярів, чорнильниць і пожовклих аркушів. Але діставшись до найнижчої, я натрапив на фотоапарат фірми «Leica» з чорним корпусом і сріблястим об’єктивом. Він був в оригінальній упаковці, і я ніколи не бачив, щоби батько ним щось знімав. У тій же шухляді лежав лист, написаний французькою. Почерк видався мені невідомим.

      Любий Стефане, ця камера – для тебе. Нехай вона завжди нагадує тобі, ким ти є насправді, і про все, що життя не має права зламати. Будь ласка, спробуй мене зрозуміти.

      Хто написав цього листа? Я поклав його назад у шухляду і почав оглядати фотоапарат, перевів затвор, покрутив кільця на об’єктиві. Пил танцював у сонячному промені, що падав від вікна.

      Ліз щойно випадково побачила себе в маленькому дзеркалі і, задоволена відображенням, почала вертітися, спостерігаючи себе з різноманітних ракурсів, а потім знову повернулася до мене.

      – А що, як я ще ніколи не цілувалася?

      – Що?

      Сестра мовчала, жуючи нижню губу.

      – Ти ж тільки тим і займаєшся, що розказуєш, з ким, де і коли, – додав я, погойдуючи камерою, що звисала з моєї руки. – Весь час тільки про це й говориш.

      – Мій перший поцілунок повинен бути особливим, я…

      Підлога заскрипіла, і на порозі з’явився брат, якому незрозумілим чином вдавалося винюхувати всі наші домашні таємниці. З хитруватої усмішки ми здогадались, що він підслуховував.

      Марті на той час було тринадцять. Заучка-одинак в окулярах з металевою оправою, худий і блідий мов крейда. Дитина, що терпіти не могла дітей, а тому постійно шукала товариства дорослих або свідомо обирала самотність. Він завжди лишався в тіні нашої сестри, котра ніколи не пропускала можливості позлити Марті, ігнорувала його в школі й сміялася з того, що в нього немає друзів. А тут мов подарунок долі до рук потрапила таємна інформація, здатна вмить зруйнувати шкільну репутацію Ліз.

      – Цікаво, – промовив Марті. – То ти відшиваєш усіх зі школи, бо боїшся? Бо ти ще й досі мамина доця, що полюбляє малювати всяку