Крістіна. Стівен Кінг

так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаєш, де воно побувало; їж моркву, вона корисна. Але магію, талісмани, слова сили ти перебираєш саме від батька. Коли машина не заводиться, виматюкай її… і обов’язково як жінку. От якби повернутися на сім поколінь тому, то, імовірно, ви б побачили, як один з ваших попередників лається на проклятущу віслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексі чи Празі.

      Проте Арні її не лаяв. Тільки промимрив собі під носа:

      – Ну давай, лялечко, що скажеш?

      Він повернув ключ. Двигун двічі дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потім він завівся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнів узяли вихідний, але Арні таки його запустив. Мені насилу в це вірилося, та стовбичити там і обговорювати це з ним мені не хотілося. Гараж швидко наповнювався синім димом і вихлопами. Я вийшов надвір.

      – Таки все добре? – спитав Лебей. – І тобі своїм дорогоцінним акумулятором ділитися не доведеться.

      Він сплюнув на землю.

      Я не міг придумати, що відповісти. Правду кажучи, мені було трохи соромно.

      Машина поволі виїхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотілося сміятися чи плакати, чи ще щось. Мені аж не вірилось, яка вона довга. То була наче оптична ілюзія. А Арні за кермом здавався дуже маленьким.

      Він опустив скло й жестом підкликав мене до себе. Нам довелося підвищувати голоси, щоб добре одне одного чути – то була ще одна риса Крістіни, улюбленої дівчинки Арні: голос у неї був звірячо голосний і буркотливий. Її доведеться терміново «мідасувати».[23] Звісно, якщо від її вихлопної системи лишилося щось, окрім іржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Відколи Арні сів за те кермо, маленький бухгалтер з автомобільного відділу мого мозку підсумував витрати й оцінив їх у шістсот доларів, без урахування тріснутого вітрового скла. Бог його знає, скільки грошей зжере його заміна.

      – Я повезу її до Дарнелла! – закричав Арні. – У його газетній рекламі сказано, що за двадцять доларів на тиждень я можу тримати її в задньому відсіку їхнього гаража!

      – Арні, двадцятка на тиждень за їхнє стійло – то забагато! – проревів у відповідь я.

      То була ще одна обдирайлівка для юних і невинних. «Гараж» Дарнелла сусідив зі звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радісно – «Уживані автозапчастини Дарнелла». Я бував там кілька разів: раз купував стартер для свого «дастера», іншим разом – шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрі», своєї першої машини. Вілл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив і курив довгі смердючі сигари, хоча й мав репутацію астматика, причому важкого. Він сповідував ненависть практично до кожного підлітка з авто в Лібертівіллі… хоч це й не заважало йому їх обслуговувати й обдирати, як липку.

      – Я знаю! – прогорлав Арні, перекрикуючи рев двигуна. – Але це тільки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого місця. Деннісе, я не можу везти її додому в такому стані, тата з мамою порве на клапті!

      І то була однозначно правда. Я розтулив

23

Вислів зі старої телевізійної реклами глушників «Мідас».