Крістіна. Стівен Кінг

часом, – повторив старий.

      – Так, сер, я певен, що так і буде, – розсіяно відповів Арні. До гаража він підійшов, наче сновида, і зупинився, роздивляючись свою машину.

      – Ключі в ній, – сказав Лебей. – Сам будеш її виводити. Ти ж розумієш, правда?

      – А вона заведеться?

      – У мене вчора ввечері завелась, – сказав Лебей, але очі відвів кудись у бік обрію. А потім тоном людини, яка вмила руки, додав: – Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кілька стартових кабелів.

      Ну, узагалі стартові кабелі в моєму багажнику були, але від цієї Лебеєвої пропозиції я був не в захваті. А не в захваті я був, тому що… і тут я тихо зітхнув. Тому що не хотів ніяким боком бути причетним до майбутніх стосунків Арні зі старою розвалюхою, яку він купив на свою голову, але я бачив, що, попри моє небажання, мене в ці стосунки втягують, крок за кроком.

      Арні повністю втратив цікавість до розмови. Він пішов у гараж і сів у машину. Навскісні промені вечірнього сонця тепер зазирали в гараж нахабніше, і я побачив, як здійнялася догори хмарка пилюки, коли всівся Арні, і рука машинально потяглася обтрусити зад моїх власних штанів. Секунду-дві він просто сидів за кермом, неміцно тримаючись за нього руками, і мене знову охопив неспокій. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собі, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немає жодних підстав.

      А тоді Арні злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але він знову уважно вивчав очима небо, мовби цікавлячись, чи буде дощ.

      Заводитись вона не збиралась; нізащо у світі не збиралась. Мій «дастер» був у непоганій формі, але дві тачки перед ним були драндулетами (підрихтованими драндулетами; Крістіна і близько не стояла); і я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранків, те повільне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно циліндра.

      Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр…руррр…рурр…

      – Арні, не мучся даремно, – сказав я. – Вона нізащо не стартоне.

      Він навіть голови не підняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потім знов увімкнув. Двигун крутнувся повільно й болісно.

      Я підійшов до Лебея.

      – Ви не могли її завести навіть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? – спитав я.

      Лебей зиркнув на мене своїми жовтуватими сльозистими очима, нічого не відповів і знову пошукав поглядом у небі дощу.

      – А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кількох друзів допомогти відтягнути її в гараж. Якщо в такого старого гівнюка, як ви, узагалі є друзі.

      Лебей презирливо зміряв мене поглядом.

      – Синку, – сказав він. – Не корч із себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш із моє, парочку воєн пройдеш, як я…

      – До сраки вашу парочку воєн, – відрізав я і пішов до гаража, де Арні досі намагався завести свою машину. «З таким самим успіхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку