Крістіна. Стівен Кінг

виліз і поспіхом пішов за ним, думаючи дорогою, що ця божевільня хрінь ніколи не скінчиться.

      Насилу вірилося, що я тільки- но почув, як Арні Каннінґем називає батька тварюкою.

      Не встиг Арні підняти кулака, щоб загупати в двері, як вони відчинилися. На порозі стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогодні на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмішкою подивився на розлючене обличчя Арні.

      – Здрастуй, синку, – сказав він.

      – Де вона? – люто гаркнув Арні. – У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене є розписка!

      – Охолонь, – мовив Лебей. І помітив мене. Я стояв на нижній сходинці ґанку, запхавши руки глибоко в кишені. – Синку, що це з твоїм другом?

      – Машина десь ділась, – відповів я. – Ось що з ним.

      – Хто її купив? – закричав Арні. Я ще ніколи не бачив його таким розсатанілим. Якби в нього був пістолет, то не сумніваюся, що він приставив би його Лебею до скроні. Але, всупереч собі, я відчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе мені Бог, у мене навіть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку.

      – Хто її купив? – м’яко повторив Лебей. – Та ще ніхто, синку. Але в тебе на неї право завдатку. Я відігнав її в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло поміняв.

      Він випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмішку.

      – От ви молодець, – прокоментував я.

      Арні невпевнено глянув на нього, а потім повільно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що кріпився до стіни будинку дахом критого проходу. Як і все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й ліпші часи.

      – До того ж, я не хотів лишати її надворі, коли вже ти поклав на неї такі-сякі гроші, – сказав хазяїн. – Я на цій вулиці з кількома хлопами вже клопоти мав. Одної ночі якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут є кілька сусідів прямо з БГ.

      – А що це? – не зрозумів я.

      – Бригада гівнярів, синку.

      Він окинув дальній бік вулиці злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економічних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в місті, на дітях, що гралися у квача й стрибали на скакалці, на людях, що сиділи на своїх ґанках і випивали у ранній вечірній прохолоді.

      – Хотів би я знати, хто кинув ту каменюку, – лагідно промовив він. – Так, сер, дуже б хотів знати, хто то був.

      Арні прокашлявся.

      – Пробачте, що я так на вас напав.

      – Та нічого, – поспіхом відказав Лебей. – Люблю, коли хлопець захищає своє… тобто майже своє. То що, малий, грошенята приніс?

      – Так, вони при мені.

      – Ну, то заходь у дім. Обоє заходьте. Відпишу її тобі, і відсвяткуємо це кухликом пивасику.

      – Ні, дякую, – сказав я. – Якщо ви не проти, я тут залишуся.

      – Як хочеш, синку, – відповів на це Лебей… і підморгнув. Я й до сьогодні не знаю, що те підморгування мало означати. Вони зайшли всередину, і за ними бахнули, зачиняючись, двері. Рибинка опинилася