Крістіна. Стівен Кінг

і сновидного наростання відчуття жаху.

      – То що в ній таке? – спитав я. – Можеш сказати, що такого є в тій машині?

      Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».

      – Я точно не знаю, – урешті почав він. – Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?

      – Гей, Арні, ти чого? Це ж я, Денніс, пам’ятаєш мене?

      – Я пам’ятаю, – відповів він. – І ми досі друзі, так?

      – Звісно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут…

      – А це значить, що ми не повинні одне одному брехати, принаймні я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобі сказати, може, це й не зовсім порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я – потвора. Мені важко знаходити собі друзів. Я… чомусь відштовхую людей. Не з власної волі, але в мене просто так виходить. Ти розумієш?

      Трохи знехотя я кивнув. Як він і сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мінімуму.

      Арні кивнув у відповідь, констатуючи факт.

      – Інші… – мовив він, а потім обережно додав: – От наприклад, ти, Деннісе… Інші не завжди розуміють, що це означає. Коли ти потворний і люди з тебе регочуть, то ти інакше дивишся на світ. Тобі важче зберігати почуття гумору. Важче дихати носом. А іноді навіть важкувато залишатися психічно здоровим.

      – Ну, це я розумію. Але…

      – Ні, – тихо сказав він. – Не розумієш. Нехай тобі навіть здається, що ти можеш зрозуміти, але ти не можеш. Справді. Але ти мені симпатизуєш, Деннісе…

      – Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаєш.

      – Може, і так, – погодився він. – І я це дуже ціную. Але якщо й любиш, то тільки тому, що бачиш у мені щось під сподом усіх цих вулканів і мого дурного обличчя…

      – Арні, твоє обличчя не дурне, – заперечив я. – Може, трохи гейське, але не дурне.

      – Ну тебе в сраку, – усміхнувся він.

      – І коняку, на якій ти приїхав, рейнджере.

      – Ну, тобто ця машина така сама. У ній є щось під сподом. Щось інше. Краще щось. Я це бачу, от і все.

      – Чесно бачиш?

      – Так, Деннісе, – тихо сказав він. – Бачу.

      Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом мені стрілила справді мерзенна ідея. А що, як батько Арні відправив когось зі своїх друзів чи студентів бігом бігти до Лебея і перекупити машину, вихопити її в сина з-під носа? Це якось по-маккіавелівському – могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннінґема був навіть не трохи винахідливим і підступним. Його спеціальністю була військова історія.

      – Я побачив ту машину… і відчув такий сильний потяг до неї… я навіть собі самому не можу це як слід пояснити. Але…

      Арні замовк на півслові; ті сірі очі дивилися мрійливо поперед себе.

      – Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, – закінчив він зрештою.

      – Тобто поремонтувати?

      – Ага…