Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

би у повії, а так – лише один шлях, у журналісти.

      Не знаю, чи лишився шановний автор журналістом обласного масштабу, а чи затуркали вже до районної підтирачки, але я не тягнув на особу ані районного, ані навіть мікрорайонного значення. Не вартий такої хитромудрої операції. Кишенькові гроші та документи на житло можна й простішим способом відібрати.

      Заганяють на роботу? Теж навряд чи. Я не Рембо й не Лі Якокка, таких фахівців – хоч греблі нами гати, й серед них знайти кількадесят добровольців – раз плюнути. Лише свисни.

      Що лишається?

      Лишається зустрітися з Ігорем, взяти його за барки, прикласти кілька разів об стіну (чесно кажучи, цю частину розмови я уявив собі з певною насолодою) й запитати, хто його послав й що кому від мене треба.

      Дуже хотілося набрати його просто зараз, але не варто давати знаття, що він мені раптом став дуже потрібним.

      За цими думками я незчувся, як і заснув. Але рівно о сьомій тридцять, як днем раніше, взяв мобілу до рук і натиснув зелену кнопочку – повторити останній дзвінок. Атож. За весь день нікому я, окрім того Ігоря, не знадобився.

      Не страждаю від того.

      Але поки йшли довгі-довгі гудки – третій… четвертий… сьомий… восьмий… – то страждав від лихої думки – а що як це падло вже кинуло сім-картку до найближчої урни? А що як цим не задовольнилося й мобілу теж втопило у річці глибокій, а може, й неглибокій, втім, і калюжі достатньо або знову ж таки – урни. Хіба що телефон окремо, сімку окремо. Принаймні, я б саме так і зробив.

      – Алло? – почулося з трубки сонним та роздратованим голосом.

      – Добридень, Ігорю, – якомога безтурботніше привітався я. – Не розбудив?

      – Ні… ще, – незадоволено буркнув у відповідь співрозмовник. – Тільки в процесі. Але кажіть, я вас слухаю.

      – Я тут подумав, – продовжувати варто було не дуже впевнено, все ще вагаючись. – Й вирішив, що ваша пропозиція мене зацікавила. Цебто, не так щоб зовсім. Але цілком можливо, що зацікавить. Хотілося б узнати подробиці.

      – А, – трохи розчаровано (а може, здалося) позіхнула тру- бка. – Це можна. Зустрінемось там же? Коли вам зручніше?

      – Там дуже гамірно, – заперечив я, й, між іншим, не збрехав. – Краще б у тихішому місці.

      – Можна й в тихішому, – ще раз позіхнули з того боку. – Наприклад, у…

      – Як з приводу Нивок? – перебив я. – Від метро трохи вперед проспектом Перемоги й ліворуч. Там у ліску є ставок, а на березі кафешка. Місце тихе, повітря свіже. Бо мені аж у центр пхатися лише для того, щоб потеревенити…

      – Ну, раз місце ваше, то й кава ваша, – вже бадьоріше озвалась трубка. – Коли?

      – Та хоч би й зараз. Цебто, за пару годин.

      – Ну, тоді о десятій?

      – Можна й о десятій.

      – Добре-е-е.

      «Е-е-е» вийшло довгим, здається, Ігор наостанок теж позіхнув. Нехай йому. Як раптом наша розмова заїде кудись не туди, спати йому довго та міцно… аж поки ставок чистити не почнуть. Драгою. Та й то може пощастити – не витягнуть, а ще дужче присиплять.

      Була