Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

разу не постраждав. Молоденька ще. Поки що на мені тренується. І ще на шнуркові від мобіли.

      Йшов замислившись, й сам незчувся, як опинився в маршрутці. Там було як завжди – хтось спав, хтось читав, хто тупо нидів у вікно, а опасиста немолода тітка сварилася з хлопцем. Той хотів відчинити люк на даху, а тітка протестувала. Робила це вона таким зверхнім, та ще й наказним тоном, що я на місці того парубка відчинив би ще усі вікна, до яких лише б дотягнувся.

      Хлопець ліниво відгавкувався, решта пасажирів спостерігали, але не втручались.

      Я теж подивився-послухав, але за кілька хвилин цей «Дом-2» набрид, й погляд сам собою перемістився ліворуч, до вікна.

      А от цікаво, як би зреагував на вчорашню подію той хло-пець? Або тітка? Або взагалі будь-хто з пасажирів, бо шофер закляк, наче Лотова дружина, коли їй про коханку сказали, й лише повільно-повільно опускав нижню щелепу. Наче воно не щелепа, а вантажна апарель, й працюють не м’язи, а гідравліка.

      Лише за мить я зрозумів, що опускається вона досить швидко, й руки на місці не стоять, чи то пак не просто на рулі лежать, а швидко-швидко його повертають, а рот відкривається зовсім не з подиву, а для оголошення.

      Найпристойнішим словом у ньому було те, що починалось на «б». Кажу – найпристойнішим, бо воно вже у книги пролізло й в кіно, а пролетарі то вже давно якраз ним в основному й спілкуються.

      Диваки ці письменники, що тягнуть його у книжку, їй-бо, диваки. «Осьдечки, подивіться, який я сміливий! Поламав суспільне табу! Матюкнувся в книжці!». Нагадують дівку, що зробила декольте нижче талії й розрізала спідницю до самого декольте. Погляд-то приверне, хто ж сперечається, але гарній дівчині все те не потрібне, її й без таких хитрощів помітять.

      Так і з книжками.

      А хочеться повикобенюватись – то значно цікавіше викобенитись так, щоб і слова не написати, й щоб у читача воно само в голові виникло. В потрібний момент з потрібною інтонацією. Можна ще у потрібному оточенні слів-супутників, але то вже не до мене, я так не вмію.

      Ви будете сміятись, але й ці роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрічний «мерс»-мікроавтобус у наш бік уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили. За ту саму мить, коли я тільки-но сидів ліворуч біля вікна, а тепер стояв праворуч біля дверей.

      Бам!

      Скло обсипалося, а на стійці, до якої я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз біля того місця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, і якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на місці лівої скроні.

      Чоловік, що сидів позаду, тільки-тільки почав затулятись руками, але, звісно, спізнився – на морді вже було кілька подряпин, й принаймні дві з них вже бубнявіли червоною повінню. Ой, зараз прорве… прорвало.

      І кров з обличчя, й водія на подальші характеристики шофера того «мерседеса», й пихату опасисту тітку на переляканий лемент. Як дивно, окрім неї, більше ніхто не горлав.

      – Та цить уже! – раптом сказав хлопчина, з яким вона сварилася за люк, й (теж раптом!) тітка послухалася.

      Я