Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

дбайливий городник. А найдовше зберігаються чомусь квіти. Іноді через десятки років після того, як підуть люди або вимре село, на руїнах майорять півники-іриси, визирають з-поміж трави конвалії, а восени загоряються й світяться маяками дрібні, здичавілі за роки, айстри.

      Може, тому самотні бабусі й вирощують квіти? Щоб хоча б якийсь слід залишити на землі?

      Хай там що, а в цьому провулку слід у будь-якому випадку залишитись.

      З вулиці помітно цього не було, але в самому кінці провулочок мав ще й поворотик ліворуч – на іншу вулицю. Хтозна, чому сусіди не змовились та не посунули трохи паркани – може, в сварі були, й від того страждали обидва, причому таки страждали – бо в цьому провулку й шприців було накидано багатенько, й презервативи траплялися… єдине, що пляшок мало було, бо визбирували.

      От за поворотиком я й загальмував. Озирнувся.

      Не помилився. Першим за мною гнався таки «боксер», й морда у нього була натхненна – хоч картину малюй! До цього я таке лише раз бачив – це коли ми з дружиною поверталися з озера, й назустріч вискочив песик – маленький, кругленький, білий та пухнастий – не песик, а шерсті клубок! – й з переляку її обгавкав, а дружина, також виключно з несподіванки, голосно вереснула. Бачили б ви, як той песик зрадів! Це ж, мабуть, вперше в житті вдалося йому когось налякати! Як переможно він гавкав, а дружина одночасно верещала й від сміху давилася, а пізніше сказала мені, що найбільше боялася, аби я того пса не відфутболив кудись в очерет. Бо він хоч і лютий, але, мабуть, дуже легкий.

      Давно це було… вже й дружини нема, та й песик навряд чи живий.

      «Боксер» був важкий, але задачі відфутболити його кудись в очерет не стояло. Цілком досить виявилось просто копнути його носаком під груди. Першою думкою взагалі було – у морду заїхати, але роки уже не ті. Вже не віддаєш перевагу ефектності над ефективністю. Вже як бити – то виводити з ладу, а не спостерігати театральні ефекти.

      Швидкість бігу наклалася на швидкість удару. Дядько неголосно кавкнув й, миттю скрутившись у бублик, завалився на бабусин паркан. Я подумки зморщився – бабуся-ж бо тут до чого? – але паркан витримав.

      Другий переслідувач встиг зупинитись, тому довелося лупити спочатку в коліно – він ойкнув, поточився, але не впав, а вже добивати можна було непоспіхом – проміж ніг, під груди, коліном у носа та одночасно кулаком у потилицю.

      Захрускотіло, і знаєте, що я вам скажу? Хрускіт цей неприємний, лише коли десь щось збоку хрускотить. А якщо причина його – власний кулак, то мелодія ця значно приємніша за Софію Ротару. Або «Айрон Мейден», це вже в кого які смаки.

      Ліг.

      Не я, звісно, а переслідувач. Мовчки ліг, навіть не застогнавши.

      Не чекаючи наступного, я вискочив знов на освітлене місце – якраз «пролетареві» назустріч. Біг він незграбно, підтюпцем, а назирці, кроків за десять від нього, біг і винуватець пригоди – все ще з пультом від машинки в руках.

      – Гей, – сказав дядько, зупиняючись так швидко, як тільки зміг. – Ти той… ти мені тут не той!..

      Хлопчик зупинився миттю, аж юзом на підборах