Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

мертвий. Жодної лампочки, жодного ворушіння. Й замок на дверях.

      Лише ген-ген, десь аж на обрії, щось таке, ніби ліхтарі.

      Пошукав розклад потягів. Не одразу, але знайшов. Мав у сумці могутній ліхтар, що на кілометр лупить, але не мав валізи з акумулятором. Витяг мобілу, присвітив, так-сяк розібрав у зеленкуватому сяйві…

      …5.40.

      Цебто, кукати мені тут було аж до ранку, й добре ще, як місцеві гопники не нагодяться.

      Кукав, а що робити. Години аж до четвертої. Вивчив на будівлі вокзальчику кожну цеглину й – вибачте, шановні зміївчани! – з великої образи позначив двері. По-собачому, хіба що ногу не задирав.

      Аж гульк! – суне щось. Таке, ніби потяг, але повільно-повільно. Кинувся я навперейми й став біля колії, руку задерши – а раптом зупиниться!

      Мабуть, мені дуже того хотілося, бо ви не повірите – таки зупинився.

      Не зовсім, щоправда – а так і сунув, кілометрів зо три на годину.

      – Тобі їхати? – висунувся з кабіни дядько.

      Мабуть, і в цього я був не першим таким на цьому вокзалі.

      – Їхати! – радісно загорлав я у відповідь.

      – Ну то стрибай, чого став…

      Бік електровоза зачорнів роззявленим люком, й звідти висунулась рука.

      – Давай сумку, бо так не залізеш!

      Я подав. Рука схопилась за ручку… й негайно виявилась немолодим опасистим дядьком, на обличчі якого так само негайно з’явився цікавий вираз. А що ж ви хочете? Кілограмів двадцять, та несподівано. Я вже й ловити приготувався. По можливості, обох, але якщо так не вийде, то сумка пріоритетніша. Прожектор – батькові подарунок, а цього дядька я перший раз бачу.

      – Ого!

      – Ага, – додав я, підважуючи сумку знизу. Допомогло. – Підкиньте до якоїсь цивілізації!

      – П’ять гривень!

      Ага. Були колись і такі ціни.

      Виявилось, що зупинив я міжнародний експрес. Точніше, не зупинив, а гальмонув, бо зупинятись не можна – з правого боку кабіни прилаштувався шпигун-самописець, і якщо зупинитись, то машиніста спитають – а чому зупинявся? За результатами відповіді або дрюкнуть, або премії зріжуть, або й виженуть. Це вже залежно від причини несанкціонованої зупинки, від наслідків й від того, в якому гуморі начальник депо.

      Так от. Цивілізація зустріла блудного її сина (мене, цебто), могутнім потоком. Ну, може, не могутнім, але добрячим. Я й не знав, що стільки народу бажає їхати саме на першій ранковій електричці.

      Зістрибнув на платформу. Той самий дядько подав мені сумку – цього разу вже обережніше, притримуючись рукою за поручень. Кивнули один одному та й рушили кожен назустріч власній долі.

      Не знаю, яка вона була в того дядька, а моя сунула навперейми у вигляді немаленької тітки з сумкою. Тітка була немаленька в двох вимірах (висота підвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчі: «Пру куди хочу, нікого не бачу!», й енергійними рухами стегон. Лише в мене на очах вона відкинула ліворуч-праворуч десь чотирьох пасажирів, а п’ятим був я. Точніше, моя сумка з подаруночком.

      – Ойойойой!