Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

був зробити перший ковток, аж раптом відчув ще один поштовх – цього разу у праву ногу.

      Той самий автомобільчик впирався так, ніби хотів зрушити мене з місця, дзижчав, буксуючи, але, звичайно, посунути центнер живої маси не міг.

      Хлопчина стояв за десяток кроків й скалив нерівні зуби.

      – Припини, – незадоволено сказав я, обережно відштовхуючи машинку. – Поламається.

      Він знову посмикав важелі, й іграшка відкотилась.

      Пиво виявилось теплуватим, але подіяло все одно заспокійливо. Приємно шурхотіла осідаючи піна. Цей звук мені завжди подобався. Колись, давно-давно, у дитинстві, зпаяв навіть генератор «рожевого шуму» – отакого шелестіння, чи то листяного, чи то очеретяного, а чи пінистих морських хвиль…

      Знов почулось дзижчання, й легкий удар у обидві ноги одразу, бо розставлено їх було не дуже широко.

      Той самий автомобільчик і той самий хлопчик. Мабуть, не дуже розумний.

      Я знову легенько відштовхнув машинку, розвернувся й рушив додому.

      І знов позаду задзижчало, і…

      Ні. Не стукнуло. Хлопчик схибив – скерував машинку якраз під ту ногу, що я опускав. Я й опустив. От чесно скажу – ненавмисне.

      Але пластмаса видала жалібне «хрусь!», й дзижчання урвалося. Це ж іграшка, хіба їй багато потрібно? Та ще й, мабуть, китайська.

      – ААААААА!!! – почулося замість дзижчання, причому негайно. Й рота хлопчик роззявив так, наче бегемот – кажуть, у них паща градусів на сто двадцять розчиняється. Але бегемоти з розчахненою пащею кидаються один на одного, а хлопчик з таким самим бегемотячим ревом кинувся навтьоки й зник у провулку.

      Я знизав плечима й неквапно рушив запланованим курсом.

      Додому. Допити пиво, пхнути до рота якийсь бутерброд, можливо, зазирнути в інтернет або подивитися шматочок якогось фільму – бо одразу весь вже не можу, нудно стає. Помилявся Бредбері, коли писав, що телевізор став нашим господарем, що телеведучий вирішує, коли нам можна зробити крок від екрану, а коли ні, й що ми будемо планувати режим залежно від того, що там показують. Чорта з два. Зараз я так само не залежу від телеекрану, як і від звичайної книжки, хоч паперової, хоч електронної…

      – Гей, ти! – почулося ззаду, і стало ясно, що вечір перестав бути спокійним або принаймні ось-ось перестане.

      Озирнувся.

      Посеред вулиці, не завдаючи собі клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися троє… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика. Паща його вже не була роззявлена, натомість у руці все ще теліпався осиротілий пульт управління.

      – Чого маленького ображаєш? – начебто миролюбно запитав перший з трійці. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.

      Пробувати не хотілось, але на таку пропозицію, на жаль, є лише три варіанти відповіді. Перший – негайно покаятись, вибачитись, можливо, компенсувати вартість іграшки. Тоді битимуть не сильно. Точніше, плануватимуть, що не сильно, але захопитися можуть.

      Варіант номер два – тікати. Ганебно, аякже. Та чесно