Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

за мною, подзвонити водію мерса, що чекав біля зупинки метро, поставити одного-двох спостерігачів, які б повідомляли, що маршрутка зі мною проїхала. Міг навіть підсадити топтуна в салон, а той смскою повідомив, де я сиджу.

      Виїхати назустріч, і в потрібний момент трішечки вискочити на зустрічну.

      Небезпечно, звісно, аякже. Ювелірний маневр. Але цілком можливий.

      Питання. А насправді?

      Відповідь. А насправді – дуже й дуже навряд. Бо інакше топтуни повинні були б стирчати поруч із моєю домівкою всю ніч. Бо за ті півгодини опісля дзвінка Ігорю й до виходу мене з хати таку операцію не підготуєш. Й водій мерседеса повинен бути справжнім пілотом, майстром своєї справи… а, мабуть, ще й не менше, аніж майстром спорту, і я не про бадмінтон кажу. Й потренуватися. Бажано на тім самім місці й на реальній машині. Також тій самій. Та й посадити мене бажано так, щоб налякати, але не ушкодити, бо нащо я їм, ушкоджений? Навіть і це теоретично можливо – не залишити вільних місць у салоні… а були там вільні місця?

      Істерично заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалі від проїжджої частини… виявилось, даремно. Просто собака біг через вулицю, й шофер старенької «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полінувався у вікно помахати йому кулаком.

      Собака не звернув уваги. Біг як біг – у глибокій задумі, наче й не трасу перебігав, а сільську дорогу, що по ній за день кілька велосипедистів проїде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, ніби вічно молодий, але вічно п’яний.

      Успішно дістався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрін вам!

      Подумки я категорично його підтримав.

      Але до метро рушив все одно якнайдалі від бордюру.

      От собаку вже точно ніхто не міг би погнати через дорогу в потрібному місці та ще у потрібний час.

      Значить, це не Ігор.

      Нічого не значить.

      ДТП з собакою… точніше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збігом, а все інше – Ігоревими капостями.

      Що ж, їдемо далі.

      На вході до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на середині платформи), всівся й лише тоді розгорнув.

      «Загинуло четверо українських воїнів».

      І обставини. Ті самі, що вже читав учора.

      Їхати було недалеко, але я перечитав текст двічі, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала мені та уважність? Та нічогісінько. Просто ховався за нею, боячись повірити.

      «Станція Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх речей!».

      Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортіло вставити «нам»: «Не залишайте нам своїх речей». Раніше було «свої речі», але якийсь мудрагель переправив.

      І за цими лінгвістичними міркуваннями я теж ховався.

      І за думкою про те, що газету надруковано спеціально для мене (усю паку, ага!), й підсунуто мені спеціально (а якби я не взяв?), і що це все-таки якась спецоперація, а не те, що я думаю.

      Тому на виході зупинився й купив «Сегодня».

      «Загинуло