Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

й піде своїм шляхом, а первинна – своїм. Майже не зміненим. Саме це явище й назвали інерційністю часу. Бо якщо пхнути ледь-ледь – все повернеться майже на своє місце, а якщо сильно – то самого відкине на щойно створену лінію. Все ще цікаво?

      – Дуже, – чесно відповів я. – І з якого ж ви року?

      – Не так вже й далеко, – знову почав огинатися він. – Бо якщо далеко – то виникає купа бар’єрів – мовний, психологічний, культурний. Якби я був років на триста молодший – ми просто не зовсім розуміли б один одного. І навіть якщо на двісті.

      Він знов посміхнувся.

      – Гадаю, можна вважати, що я відповів.

      – Справді.

      Я замислився. В голові крутилася ціла буря запитань. Хотілося вивалити усі одразу, але вихопилося лише стандартне, й, між нами кажучи, не дуже розумне. Так питають товариша після відпустки десь у єгиптах.

      – І як там у вас?

      – По-різному, – здвигнув плечем Ігор. – У чомусь краще, в чомусь гірше. Багато в чому так само. Так само третину життя проводимо в ліжку, а половину від того часу, що залишається, намагаємось когось у те ліжко затягти.

      Я не одразу зрозумів, що це жарт.

      – Так само починаємо ранок з кави, – він побовтав свою у чашці, ковтнув. Скривився, продовжив. – Часом такої ж на смак.

      Відставив чашку й кривитися теж перестав.

      – Але нумо краще до справи, бо часу не так уже й багато. Якщо ви погодитеся, часу буде трохи більше.

      – Нумо, – охоче погодився, бо цікавість аж розпирала – «що ж воно за справа у них до мене?». Була навіть більшою за цікавість «як воно там у них?». – Нащо ви мені все це розповіли? На що я маю погодитися?

      – О, – він посерйознішав. – Як уже було сказано – на роботу. У далеких краях, без можливості повернення. І з великою ймовірністю загинути.

      – Непогані перспективи, – я теж спробував посміхнутися, але, мабуть, вийшло не дуже рівно, і я повернув губи на місце. – А як з винагородою?

      – А ніяк, – Ігор поставив спорожнілу чашку на стіл і демонстративно розвів руками – наче рибалка у традиційному жесті.

      – Ще краще, – все-таки посміхнувся я, цього разу щиро. Ну хто ж так вербує? Треба було спочатку…

      – Якщо, звісно, не вважати за нагороду можливість прожити ще кілька десятків років. Не стовідсоткова ймовірність – я ж казав, що є шанси загинути? – але чимала.

      – А якщо ні?

      – А якщо ні – то ні, – повторив він фразу вуйка з анекдота «якщо загину – прошу вважати мене комуністом», і, поки я думав, чи дожив цей анекдот до їхніх часів, а чи це випадковість, Ігор добив:

      – А якщо ні – то загинете тут від машини. Сьогодні-завтра. Максимум – післязавтра. Ну, може, як будете дуже обережним – то через пару днів. Але це невідворотно, бо час, знаєте… до речі, ви звернули увагу, що на ремені хлопця за сусіднім столиком бляха у вигляді «форда» моделі «Т»?

      Мабуть, я трохи зблід, або очі розширилися, бо Ігор замахав руками.

      – Не хвилюйтесь, того хлопця я контролюю. Про всяк випадок. Але я не бог, – він знову розвів руками, цього разу вибачливо, зовсім