Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

що він казав, було так логічно, але… ну, не те щоб не вірилося. Скоріш, у голові не вкладалося.

      – Крім того, нам потрібні люди, які мають хоча б деякі корисні навички у тій справі, яку заплановано провернути. Бажано, звісно, не деякі, а багато, але доводиться брати те, що є. Самі розумієте, з урахуванням всіх обставин кандидатів не так уже й багато.

      – І я – один з них?

      Ігор кивнув.

      – Не так щоб єдиний, – негайно опустив він мою самооцінку, що підвела була голову. – Цінний, але в розумних межах. Так що, як раптом скажете «ні» – я подякую, що погодилися приділити часу, та й піду собі.

      – Логічно, логічно… – запитань у голові, однак, не меншало. Я знову вихопив з їхньої круговерті перше-ліпше. Здається, нарешті, вдале. Конкретне.

      Спитав.

      І от якраз на нього Ігор і не відповів.

      – Ні, – твердо сказав він. – Що за справа – ви взнаєте, лише коли вже не будете належати цій нитці часу. Чому? Теж не можу зараз сказати.

      Він знов посміхнувся й витяг із кишені півсотню однією купюрою. Я чомусь вирішив, що вона має бути новенькою, блискучою, аж хрусткою – але ні. Пом’ята й навіть трохи надірвана.

      Офіціант миттю опинився поруч, ніби кілька хвилин тому й не повзав равликом поміж столами.

      Ігор встав. Я ні.

      – Ну, – сказав він. – Будемо прощатися? Чи все-таки? До речі, чи не бажаєте озирнутися?

      Чесно скажу, я люблю повагатися. Маю такий недолік. Якщо рішення має два варіанти – скажімо, йти за Ігорем або не йти – то я буду думати, аж поки, мабуть, таки не потраплю під машину. Якщо, звісно, його слова все-таки правда. Якщо варіантів багато – я відлущу більшість, аж поки їх не залишиться два, й після цього таки застрягну. У фразі «чи не бажаєте озирнутися» варіантів теж начебто два – озиратися або ні, але чомусь у цьому випадку я зреагував так, ніби варіант все-таки лише один.

      Вчасно.

      Хлопець із фордиком не дивився у наш бік. Він дивився на сонце. Так дивився, ніби збирався забрати його з собою, кудись далеко-далеко забрати. Я не бував у тих краях, але кілька разів опинявся на самому кордоні.

      Там, кажуть, темно, гаряче, тхне смолою та сіркою.

      Саме туди хлопчина з фордиком і зібрався.

      За квиток він мав щось великокаліберне, може, й не «магнум», але щось таке. «І де тільки ховав?..» – промайнула думка. Недоречна. Недоречна й невчасна думка, бо хлопчина якраз приставив дуло собі до лоба й почав натискати. Клацнув, піднімаючись, курок.

      «Не міг, дурень, звести! Он як туго іде…» – промайнула ще одна, ще недоречніша. Ну яке мені діло, туго йому чи ні…

      Люфу було скеровано так, що якби голова хлопця була прозора, я міг би зазирнути у дуло.

      – Агов! – гукнув я, сам не знаючи, для чого. – Хлопче! Повернись трохи вбік, бо забризкаєш!

      Самогубця здригнувся й наче прокинувся. Рвучко опустив руку, зиркнув туди-сюди, невловимим рухом пхнув револьвер під куртку – он, значить, де він ховався.

      Передумав.

      Буває.

      А що ж ви хочете. Війна триває не перший