Темна синя вода. Джерело. Радій Радутний

мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.

      А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.

      Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.

      Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.

      – Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.

      У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.

      – Не… – видихнув він крізь біль.

      Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, від мене хочеш? Не стріляти? Та звісно, ж не буду.

      – Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.

      Ще більш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навіть під дулом пістолета.

      Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.

      З пістолета вилетів і, радісно крутнувшись у повітрі, полетів на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набій.

      Ого.

      У міліціонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.

      Серйозний дядько. Навіть перевіряльників не боїться, патрон у дулі тягає. Й, мабуть, готовий використати, й зовсім не для того, щоб пальнути у небо. Там і без нього багато дірок. Навіть озонові, буває, трапляються.

      – Миколо! – почулося з-за рогу, вже іншим тоном. – З тобою там все гаразд?

      Й дверцята брязнули.

      Я підхопився назустріч, і тут полоняник примудрився ще трохи збільшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував підбити мене ногою.

      Значить, не за себе злякався. За напарника.

      Молодець.

      Але, звісно, нічого з цього діла не вийшло. Не може людина через півхвилини опісля копняка у сплетіння легко вимахувати ногами.

      Я легко відбив ногу й ступив крок до рогу. Зустрічати.

      Зустрів.

      Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.

      А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.

      – Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.

      Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.

      – Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?

      Теж молодець.

      – В порядку. Трохи забився.