Стократ. Марина Дяченко

воріт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темні, розбухлі, тепер світліли новим деревом.

      Що це, Хазяйка-Роз поміняла ворота?

      Хвіртка відчинилася без скрипу. Він зайшов у двір, відчуваючи, як піднімається зсередини зимний холод.

      Двір теж змінився. Зник другий сарай. Помінялися місцями конов’язь і дровітня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозі – квітуча струнка жінка ледь за тридцять, з трояндою у волоссі, зі жвавим інтересом у безневинних синіх оченятах.

      – Пане, та ви ж промокли! Скоріше до вогню, скоріше, Роз дасть вам зігрітися!

      Стократ стояв, як укопаний.

      – Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним двері. – Довга дорога? Де ваш кінь? Чи ви, бачу, пішки так і простували, мабуть, од «Сірої шапки»?

      – Так, – сказав Стократ.

      Ледве волочачи ноги, він зайшов у таверну. Тепер, коли він побачив Роз, його не могли здивувати ніякі зміни. Таверну вибудували, схоже, всього кілька років тому, вона здавалася просторішою і світлішою, ніж він пам’ятав, і гостей тут було набагато більше, ніж він звик.

      Він сів за найближчий столик. На щастя, і клинок і гаманець були при ньому. Він попросив підігрітого вина.

      – Скажи, мила хазяйко, а двоє подорожніх… чоловік і дівчина, молоді, давно тут проїжджали?

      – Молодята з Прип’яток? – зраділа Роз. – З ними ще матінка і двоє слуг. Тиждень тому зупинялися, потім далі поїхали. Ці?

      – Дякую, – сказав Стократ.

      Кімната, де він залишив Світ та її супутника, була зайнята.

      Хазяйка запропонувала йому закамарок під сходами.

      Грубний комин пашів теплом. Він лежав на вузькому ліжку, дивлячись на віддзеркалення своїх очей у чистому клинку. І намагався зрозуміти, що сталося.

      Ці двоє залишилися самі. За ними женуться. Володар Гран надто добре знає ціну Світ. Їх неминуче зловлять, через розлив Світлої цю мить вдалося тільки відкласти, але не скасувати.

      Та й де ж їм дітися? Правила Пристойності не пристосований ні до роботи, ні до бою, ні до подорожі. Світ, що багато років просиділа в чотирьох стінах, утомлюється навіть від короткої прогулянки. Наступна зграя розбійників виявиться на їхньому шляху останньою…

      Але це буде ще нескоро. Скільки років має минути? Двадцять? Вісімнадцять? Менше?

      Він чекав світанку, боячись заснути. Потім задрімав і прокинувся від жаху: скільки років минуло цього разу, і в який бік – чи це минуле, чи майбутнє?

      Усе залишалось, як і раніше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухні.

      Щойно стало світати, він пішов у ліс. Відшукав місце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впізнав деякі дерева; могутній дуб був молодший майже на двадцять років, замість розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, і тільки ясен біля самого струмка був той самий, колишній. Його ріденьке листя пропускало світло на радість густому підліску.

      Стократ зірвав з ясена листок. Потім розвів вогонь і обережно, краєчком, підніс листок до полум’я. Листок загорівся, як папір, і крізь жилки й зелений м’якуш проступили